Теорія права як прояв народного духу в історії Фрідріха-Карла фон Савіньї

   Специфіка філософії права XIX ст. найбільше проявляється під час знайомства з історичними теоріями права, а надто — з ученням Савіньї (1779—1861), вчителя К. Маркса на юридичному факультеті в Берліні.
   Критику природного праворозуміння Савіньї будував на особливому розумінні теорії історії, яку він розглядав не просто як суму прикладів, а як єдиний спосіб отримати істинне знання про умови людського існування; саме історія, згідно з його поглядами, є джерелом знань про розвиток права. Навіть більше, будь-яке право, правова система не можуть функціонувати незалежно від історичного розвитку суспільства, національного та культурного духу народу.
   Право народу набуває специфічного, особливого характеру, властивого тільки цьому народу ще в найранніший період його історії. Ці феномени не існують окремо один від одного, але, навпаки, єдині за своєю природою і репрезентують специфічні тенденції та здібності цього народу. Спільні переконання народу об'єднують його в єдине ціле. Тому право виключає всі фактори випадкового походження. Воно розвивається разом із даним народом і помирає, коли народ втрачає свою національну своєрідність. При цьому підкреслюється, що право в своєму історичному розвитку проминало два послідовні етапи: перший — у формі звичаїв і народних вірувань, другий — у формі матеріалу для опрацювання законодавцем. Отже, право розвивається не завдяки волі законодавця, а є внутрішньою, автономно діючою силою, яка не вимагає втручання людей.
   На безпосередній зв'язок права з духовним началом, духовністю звертає увагу Ф. Савіньї в своїй "Системі сучасного римського права". В цій роботі він пропонує таке визначення сутності і розвитку права: "Якщо ми відірвемо право від всякого особливого змісту, то отримаємо загальну сутність кожного права нормування певним чином спільного життя багатьох. Але випадковий агрегат непевної сили людей є уявлення свавільне, яке позбавлене всілякої реальності. А якщо б і дійсно існував такий агрегат, то він був би не здатний, звичайно, створити право. В дійсності ж скрізь, де люди живуть разом, то вони утворюють одне духовне ціле, і ця єдність їх проявляється і зміцнюється в використанні однієї спільної мови. На цій єдності духовного і основується право, так як у спільному всепроникаючому народному дусі представляється сила, яка здатна задовольнити потребу в урегулюванні спільного життя людей. Але кажучи про народ як про єдине ціле, ми повинні мати на увазі не лише одну наявність членів його: духовна єдність об'єднує також і покоління, які змінюють одне одного, і сьогодення з минулим. Право зберігається в народі силою переказів, які обумовлені не раптово, а досконало поступовою, непомітною силою поколінь". Тобто Савіньї цілком в дусі концепції історичної школи трактує як головну умову духовної єдності права та мовної традиції, що, на жаль, не має відповідного підтвердження в історичному розвитку.
   Згідно з теорією Савіньї право не створюється, а виявляється. Його зміни в найбільш істотних рисах є несвідомим та органічним процесом. Органічний зв'язок права з буттям і характером народу проявляється у прогресивному русі в часі. Дух народу проявляє себе в праві цього народу. Виходячи з цього, Савіньї стверджував, що головне завдання юриста — не створення нових законів, а оформлення в юридичну форму того, що вже існує в дусі народу. В цьому процесі законодавча діяльність є лише кінцевою стадією.
   Право живе своїм автономним і незалежним від діяльності законодавця життям. Так, окрім цієї діяльності, формується звичаєве право, яке відображає усталений порядок речей. Закон — не основне і не єдине джерело права. "Гармонія розвитку" права, зазначав Пухта, порушується, "... коли, наприклад, паралізують силу безпосередньо народного переконання і науки, а весь подальший розвиток перекладають на законодавця".
   Право, за Пухтою, — це гілка народного життя. Воно змінюється і розвивається разом із життям цього народу, розділяючи характер його культури на різних ступенях розвитку і пристосовуючись до його мінливих потреб.
   Історичність права означає: по-перше, органічний зв'язок права з народним життям, збіг ступенів їх одночасного розвитку; по-друге, органічний характер розвитку самого права, органічність зв'язку різних ступенів у розвитку права. "Не тільки правові норми, що містяться в якийсь час у народному праві, — пояснював Пухта зміст історичності права, — є елементами організму; цією органічною властивістю право володіє також у своєму рухові вперед. Також і спадкоємність співвідношення правових норм органічно. Тобто це можна виразити так: право має історію.
   Розвиток права тут подібний до розвитку народних звичаїв, поглядів, мови. Право виникає, росте й помирає разом із певним народом. Коли 1814 р. прихильник природно-правової доктрини Тібо запропонував кодифікацію німецького цивільного права, Савіньї виступив у своїй брошурі "Про покликання нашого часу до законодавства і правоведення" проти цієї пропозиції, посилаючись на його несвоєчасність. Савіньї підкреслював, що право, яке відповідає характерові та духу, буттю і стану народу, передусім утворюється його поглядами і вірою, а лише потім — юриспруденцією, не свавіллям законодавця, а непомітно діючими внутрішніми силами народного життя. Щоправда, Савіньї не відкидав принципу кодифікації права, а в 1842— 1848 рр. навіть очолював Міністерство з перегляду законів.
   Отже, сутність розвинених Ф. Савіньї, Г. Путхою ідей історичної школи права полягає, насамперед, в обгрунтуванні первинності стосовно державного законодавства історично трактованого права. Принцип історизму при цьому покликаний подолати принцип розуму (в його філософсько-просвітницькому і природно-правовому виразі) та замінити його історично мінливим, але в кожний конкретний час визначеним "народним духом", правовими уявленнями і правосвідомістю певного народу. "Народний дух" для теоретиків історичної школи права є основним історично змінним, але, водночас, постійно діючим правоутворювальним фактором. Історична обумовленість права постає тут як єдиний критерій його справжності й правильності. Звідси й скептицизм представників історичної школи права щодо всіляких законотворчих нововиявлень і новоутворень. Кожне правове встановлення, підкреслювали вони, має свій час, і його не треба самовільно скасовувати і штучно замінювати якимись новими законами.