Закріплення в законодавстві правового статусу засуджених

   Закріплення у кримінально-виконавчому законодавстві правового статусу засуджених варто оцінювати з урахуванням положень Конституції України, яка суттєво змінила вимоги до джерел обмежень прав людини і громадянина. Частина 3 ст. 63 Конституції встановлює, що "засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду". Передусім, потрібно звернути увагу на те, що обмеження прав засуджених повинні встановлюватися лише законом. Не можуть встановлюватися обмеження прав громадянина підзаконними, в тому числі й відомчими, нормативними актами. Тим більше вони не можуть передбачатися вказівками посадових осіб органів виконання покарань. Уся діяльність персоналу стосовно поводження із засудженими повинна будуватися на неухильному дотриманні закону. Обмеження, крім того, можуть встановлюватися в інтересах забезпечення суворо визначеного кола соціально-політичних цінностей, наприклад захист основ конституційного ладу, в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав і свобод інших людей. Ці підстави обмеження прав базуються на положеннях ряду міжнародних актів ООН. Є вони і в Європейській конвенції про захист прав людини і основних свобод.
   У кримінально-виконавчому законодавстві правовий статус закріплюється двома шляхами: 1) встановлення нормативного визначення правового статусу засуджених; 2) регламентації прав, законних інтересів і обов'язків засуджених.
   Нормативне визначення правового статусу засуджених стосовно покарань, пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу, міститься в ст. 8 ВТК, а до інших покарань — в ст. З Положення про порядок і умови виконання кримінальних покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених.
   Обидва визначення об'єднує спільна риса: і в тому, і в іншому випадку законодавець виходить з потреби збереження за засудженими громадянства держави і правового статусу громадянина України. Це має велике соціально-політичне і виховне значення, оскільки характеризує підхід держави до злочинця з гуманістичних позицій.
   Оскільки в наведених вище нормах визначається правовий статус не просто громадян, а тих із них, які вчинили злочини і в зв'язку з цим відбувають кримінальне покарання, то в ст. 8 ВТК і ст. З Положення встановлюються форми обмеження прав і свобод громадянина. До них в першу чергу треба віднести законодавство, що встановлює позитивний статус громадян України, а саме — норми державного, адміністративного, цивільного, житлового, сімейного та інших галузей права.
   Як приклад варто привести норму, встановлену в ст. 5 Закону України "Про пенсійне забезпечення", що робота засудженого в УВП не зараховується до стажу роботи, який дає право на трудову пенсію.
   Існує також значний комплекс обмежень, що випливають із закону, в нормах кримінально-виконавчого права. Наприклад, особи, які раніше відбували тюремне ув'язнення, засуджені до тюремного ув'язнення за злочини, вчинені у місцях позбавлення волі, а також переведені з колоній для відбування покарання у тюрму, — перші два місяці тримаються в суворому режимі (ст. 29 ВТК); засуджені, які тимчасово залишені в слідчому ізоляторі чи тюрмі або переведені до них у зв'язку з провадженням слідчих дій в справах про злочини, вчинені іншими особами, обмежуються у тривалих побаченнях (ст. ЗО ВТК); засуджені в колоніях-поселеннях тримаються під наглядом, а на території житлової зони — під охороною (ст. 33 ВТК).
   Обмеження цивільних прав і свобод засуджених можуть встановлюватися вироком суду. Це трапляється в тих випадках, коли вироком суду визначається конкретна міра покарання, зокрема фіксований відсоток відрахувань із заробітної плати при виправних роботах. Крім того, призначення додаткового покарання, наприклад позбавлення права обіймати певну посаду чи займатися певною діяльністю, може породжувати правообмеження для засуджених під час відбування основного покарання (ст. 7 Положення — адміністрація УВП не може використовувати засуджених на роботах, виконання яких йому заборонено вироком).
   Обмеження загально-цивільних прав засуджених можуть випливати з режиму відбування покарання, встановленого Виправно-трудовим кодексом (для засуджених до покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу, — з порядку і умов відбування даних покарань). Фактично вказані форми обмежень загально-цивільних прав засудженого базуються на дії норм кримінально-виконавчого законодавства, що регулюють режим відбування покарання (наприклад, встановлення перегляду кореспонденції, обшуку, заборони зберігати гроші і цінні речі в місцях позбавлення волі).
   В ст. 8 ВТК і ст. З Положення про порядок і умови виконання покарань, не пов'язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених, визначається правовий статус іноземних громадян і осіб без громадянства.
   Іноземні громадяни — це особи, які мають громадянство чи підданство інших держав і постійно або тимчасово перебувають на території України. До числа іноземних громадян за змістом діючого законодавства належать громадяни інших держав СНД. Особами без громадянства є фізичні особи, які втратили громадянство чи підданство інших держав і постійно або тимчасово перебувають на території України. У даних нормах встановлено, що правовий статус вказаних осіб визначається законодавством, яке встановлює права і обов'язки для цих осіб під час їх перебування на території України з обмеженнями, які передбачені законодавством для засуджених, а також випливають з вироку суду та режиму (порядку) відбування покарання даного виду. При цьому треба мати на увазі, що на правовий статус іноземних громадян під час перебування на території України впливають міжнародні договори, підписані Україною. Так, наприклад, Європейські тюремні правила, які є обов'язковими для всіх членів Ради Європи, визначають, що засуджені, які є громадянами іноземних держав, негайно інформуються про їх право звертатися до дипломатичних чи консульських представництв держав, до яких вони належать, і їм надається, в розумних межах, можливість і засоби, необхідні для цього. Адміністрація місць позбавлення волі має тісне співробітництво з даними представниками в інтересах іноземних громадян, які перебувають в ув'язненні і в яких можуть бути особливі потреби (п. 44.1 Правил), а також, як зазначено в п. 44.2, ув'язненим, які є громадянами держав, що не мають в даній країні дипломатичних чи консульських представництв, а також біженцям і особам без громадянства надаються аналогічні можливості і засоби для звернення до дипломатичних представників держав, що представляють їхні інтереси, або до національного чи міжнародного органу, в завдання якого входить захист інтересів указаних осіб.
   Усе це свідчить про те, що іноземні громадяни й особи без громадянства під час відбування покарання є не безправними. Конституція (ст. 26) й інші українські закони, міжнародні договори гарантують охорону їх життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність особи і житла, приватного життя, майнових, сімейних, трудових прав та інших цінностей.
   Закріплення прав, законних інтересів і обов'язків засуджених здійснюється кримінально-виконавчим законодавством в основному шляхом формулювання норм, які регулюють режим (порядок) відбування і виконання покарання, а стосовно окремих покарань — шляхом застосування заходів виправно-трудового впливу. Разом з тим було б доцільно мати такі норми, які б безпосередньо забезпечували свободу совісті і особисту безпеку засуджених. З прийняттям Кримінально-виконавчого кодексу кількість таких норм зросте.
   Слід зазначити, що на розвиток і динамічність правового статусу засуджених впливають:
   - конкретні історичні умови розвитку суспільства;
   - економічний і політичний стан країни, рівень матеріального забезпечення громадян і кримінально-виконавчої системи;
   - суспільна свідомість, культурний і моральний рівень і стан населення;
   - система цінностей і пріоритетів суспільства і держави, що визначають цілі і зміст покарання;
   - ефективність нормотворчої системи, адекватне і справедливе застосування правообмежень, а також їх належне суб'єктивне сприяння засудженими;
   - впровадження прогресивних ідей і творче втілення міжнародно-правових документів щодо захисту прав людини в Україні.