Підручники онлайн
Головна arrow Журналістика arrow Історія української преси (А.П.Животко) arrow Є. Чикаленко та його співробітники. В. Симиренко, Л. Жебуньов та інші
Партнери

Авторські реферати,
дипломні та курсові роботи

Предмети
Аграрне право
Адміністративне право
Банківське право
Господарське право
Екологічне право
Екологія
Етика та Естетика
Житлове право
Журналістика
Земельне право
Інформаційне право
Історія держави і права
Історія економіки
Історія України
Конкурентне право
Конституційне право
Кримінальне право
Кримінологія
Культурологія
Менеджмент
Міжнародне право
Нотаріат
Ораторське мистецтво
Педагогіка
Податкове право
Політологія
Порівняльне правознавство
Право інтелектуальної власності
Право соціального забезпечення
Психологія
Релігієзнавство
Сімейне право
Соціологія
Судова медицина
Судові та правоохоронні органи
Теорія держави і права
Трудове право
Філософія
Філософія права
Фінансове право
Цивільне право
Цивільний процес
Юридична деонтологія


Є. Чикаленко та його співробітники. В. Симиренко, Л. Жебуньов та інші

Є. Чикаленко та його співробітники. В. Симиренко, Л. Жебуньов та інші

   За всім тим стояла людина, яка, взявши весь тягар видання на себе, свідомо і віддано понесла його, як свій національний обов'язок. Був нею Євген Чикаленко1, для якого видання єдиної української щоденної газети під Росією стало справою національної честі. Віддав він їй всього себе. Навколо неї скупчив він свої життєві інтереси, вкладав свої кошти, щоб покрити постійні дефіцити, пересічна сума яких виносила річно до 20.000 золотих рублів. Та й не самі дефіцити. Постійні клопоти з адміністрацією, постійна небезпека закриття, брак коштів, брак передплатників та різного роду вимоги читачів, непорозуміння між співробітниками — все це лягало на нього, все це купчилося навколо його особи як видавця. Під вагою всього цього відчував він іноді втому, резиґнацію.
   "Остогидло мені вже це, — записує він на восьмому році видання, — хочеться заховатися від людей, щоб не мати того клопоту й не чути за нього. Але, коли я відійду від газети, вона загине, бо поки що нема кому за неї взятися. Бо вона ще дає дефіцити... А загибель газети від браку передплатників, від недокровності — це ж велика радість ворогам нашим (хоч їм відомо, що неуспіх газети залежить від терору передплатників); це ж страшний удар для справи відродження нашої нації! ...Поки що кажу собі: "А ти, Марку грай!"
   І "грав" цей Марко української преси, поборюючи безправства, конфіскати, кари, загрози, арешти. Понад вісім років ніс він увесь тягар видання "Ради", що стояло великою і незабутньою його національною заслугою.
   У цій праці не був він сам. Велику моральну підмогу давала йому його родина. Зокрема гарячу підтримку мав він від старшого сина Левка.
   "Крутись, батьку, мотай головою", а "Ради" не покидай", - писав він 1909 р., коли треба було покривати дефіцит в 12.000 золотих рублів. І батько крутився, заставляв дім, покривав дефіцит, записуючи до свого щоденника: "Не покину її, поки не загину".
   Крім родини, мав Чикаленко й інших приятелів, з яких в першу чергу треба згадати В. Симиренка, який упродовж усього часу не залишав видання без фінансової підтримки. Був він піонером модерної цукроварної промисловості в Україні, людиною з творчим і великим організаційним хистом. Скромний, привітний у поводженню і взаєминах. Всі, хто знав його, кажуть у своїх згадках про нього, про його милий, привітний вигляд, веселу, хоч дещо стриману, вдачу, про його змістовну, ділову бесіду, про його глибоку культурність, вроджену скромність та нехіть до розголосу, що особливо виявлялося в його допомозі громадсько-національній справі.
   Констатувавши, що після покладеної праці, його господарські справи в цукроварні стали на міцний ґрунт, завітав він одного разу до В. Антоновича в Київ і повідомив, що з цього часу передаватиме через його руки кожного року 10% зі своїх прибутків на українські справи та на початок зараз же передав перший даток. І від цього дня впродовж майже 40 років до самої смерті виповняв точно свою обіцянку, збільшуючи часом значно її висоту та докладаючи іноді понад зазначений даток великі квоти.
   Був це, як каже у своїх споминах О. Лотоцький, з натури "український Никодим, що свою чинність переводив не на людських очах і не для людського ока", а з почуття обов'язку і глибокої любові до Батьківщини, що була змістом усього його життя. Впродовж багатьох років допомагав він "Киевской Старине" та іншим виданням. Та найбільша допомога його на національні цілі була після 1905 р., коли впала заборона українського писаного слова. До цього часу припадає його поміч Науковому Товариству в Києві, "Літературно-Науковому Віснику", "Громадській Думці" і "Раді", не кажучи вже про допомогу письменникам та діячам і то так, що вони не знали, від кого ця допомога.
   Не мав він часу на якусь іншу діяльну участь в українському громадянському й культурному житті. Був лише за молодих літ членом київської "Старої Громади", в засіданнях якої брав участь хіба що тоді, коли вона потребувала його ділової поради. Інакше залишався в тіні, заробляючи, як він казав, для України гроші бо "кожен повинен робити те, що найкраще вміє", говорив він часто.
   Мав ще Чикаленко підтримку від Леоніда Жебуньова, який увесь свій час і всю енергію вкладав на те, щоб поліпшити матеріально становище газети, придбати якнайбільше передплатників. В найтяжчі часи для "Ради" не вагався він віддати останній свій гріш, бо "упадок "Ради" вб'є мене швидше, ніж хороба", на лікування якої той гріш був призначений.
   Врешті, добрим помічником і порадником була ще одна людина, а саме М. Синицький, що перші роки провадив адміністрацію "Ради".

 
< Попередня   Наступна >