Християнство

   При всій строкатості релігійної карти сучасної України більшість релігійних громад перебуває у межах різних напрямів християнства.
   Українська православна церква
   Традиційно найвпливовішою конфесією в Україні є православ´я.
   Православ´я українське — християнське віровчення і культ, організація церковного життя, що ввібрали в себе особливості національної ментальності, релігійні традиції українського етносу і є символами української духовності.
   Сьогодні українське православ´я репрезентують Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ КП) — 2900 парафій, Українська автокефальна православна церква (УАПЦ) — 1040 парафій та Українська православна церква Московського патріархату (УПЦ МП) — 9200 парафій.
   Українська православна церква Київського патріархату вважає себе правонаступницею Київської митрополії, заснованої після хрещення Київської Русі у 988 р. До складу цієї митрополії, що належала до Константинопольського патріархату з 988 p., входили території сучасних України, Білорусі, Прибалтики, частини Польщі та Смоленської області (Росія). У 1686 р. супроти приписів церковних канонів її було відірвано від Константинополя і приєднано до Московського патріархату, який був встановлений самочинно і силоміць у 1589 р. Поступово Київська митрополія втрачала свої права. На початку XIX ст. з великої митрополії, що в десятки разів перевершувала свою церкву-матір — Вселенський патріархат, вона була перетворена на звичайну єпархію Російської імперії.
   На початку XX ст. разом із боротьбою за українську державність почався і рух за автокефалію Української православної церкви. У 1919 р. український уряд на чолі із Семеном Петлюрою проголосив автокефалію Української церкви. У 1921 р. у Києві в соборі Святої Софії відбувся Всеукраїнський православний собор, який також проголосив Українську православну церкву автокефальною. Очолив церкву митрополит Василь Липківський. Та оскільки українська православна автокефалія суперечила ідеології утвореного в 1922 р. Радянського Союзу, то у 1930 р. радянська влада ліквідувала УАПЦ.
   Під час німецької окупації України УАПЦ була відроджена. У 1944 p., після визволення України, її знову було ліквідовано.
   У 1988 p., по святкуванні 1000-лїття хрещення Русі-України, в нашій державі почався рух за третє відродження УАПЦ. 5—6 червня 1990 р. в Києві відбувся Всеукраїнський православний собор за участю більш як 700 делегатів з усієї України, який затвердив факт утворення УАПЦ і обрав патріархом Київським і всієї України митрополита Мстислава (Скрипника), що до цього очолював УПЦ в США. 2 жовтня 1990 р. УАПЦ було офіційно зареєстровано. Керівництво Російської православної церкви (РПЦ), не в змозі й надалі тотально контролювати і стримувати процеси творення національних церков, змушене було піти на деякі організаційні поступки. Зокрема, згідно з рішенням Архієрейського собору РПЦ ЗО—31 січня 1990 р. Український екзархат було перейменовано на Українську православну церкву, яка отримала певну самостійність в управлінні.
   Після проголошення Україною незалежності перебування Української православної церкви в складі Московського патріархату суперечило політичному статусу України. У листопаді 1991 р. Помісний собор УПЦ за участю всього українського єпископату одностайно прийняв постанову про автокефалію УПЦ, що означало її відокремлення від Московського патріархату. Дотримуючись традиції й канону, УПЦ звернулася до Московського патріархату з проханням надати їй повну автокефалію. Архієрейський собор Московського патріархату 1992 р. відмовив у задоволенні такого прохання.
   25—26 червня 1992 р. в Києві відбувся Всеукраїнський православний собор, який об´єднав УАПЦ та частину УПЦ (Московського партіархату) в єдину помісну православну Церкву — Українську православну церкву Київського патріархату. Собор підтвердив обрання митрополита Мстислава патріархом Київським і всієї України. Статутом УПЦ Київського патріархату став статут УАПЦ із відповідними доповненнями, який був зареєстрований державними органами України. У такий спосіб було створено УПЦ КП.
   Після смерті митрополита Мстислава (червень 1993) дехто з владик і кліру колишньої УАПЦ виокремився з об´єднаної церкви і утворив свою церковну структуру (нову УАПЦ), яку у вересні 1994 р. очолив колишній протопресвітер зі Львова Дмитрій (Володимир Ярема). Так в Україні почали функціонувати три самостійні православні церкви — Українська православна церква Київського патріархату, Українська автокефальна православна церква і Українська православна церква Московського патріархату.
   Наймасовішою за кількістю віруючих (а не парафій) є церква Київського патріархату, яку з жовтня 1995 р. очолює патріарший місцеблюститель митрополит Філарет (Денисенко). З того часу збільшилася кількість парафій церкви на сході України. Вона має також у Росії Бєлгородсько-Обоянську й Богородську єпархії та Сибірську митрополію. Єпархії є і в США, Канаді, Франції, Греції. Майбутніх пастирів УПЦ КП готують у двох (Київській і Львівській) духовних академіях, на богословському факультеті Чернівецького державного університету, в шести духовних семінаріях та п´яти духовних училищах. Загалом церкві належить ЗО єпархій, 35 монастирів в Україні та Росії, 2,6 тис. священнослужителів.
   Вірні УПЦ КП об´єднуються в Українське православне братство (Всеукраїнське православне братство Святого апостола Андрія Первозванного), Братство Святого Володимира, Братство Архистратига Михаїла. Церква видає богослужбову літературу. Крім щорічного Церковного календаря та церковно-історичної літератури, друкуються вісім журналів: «Православний вісник» (Київ); «Полтавські єпархіальні відомості» (Полтава), «Вісник Київської Духовної Академії» (Київ) та ін. Різні структури УПЦ КП видають також дванадцять газет: «Голос православ´я» (м. Київ), «Київський патріархат» (м. Київ), «З Богом у серці» (м. Харків) та ін. Виходить у світ також шість бюлетенів: «Інформаційний бюлетень» (м. Київ), «Жизнь в Сичеславском крає» (м. Дніпропетровськ), «Подільський православний вісник» (м. Хмельницький) та ін.
   Українська православна церква Київського патріархату бере активну участь у процесі становлення в Україні єдиної Помісної православної церкви. Наводиться кілька вагомих аргументів на користь українського православ´я. По-перше, за кількісним складом жодна з визнаваних Вселенським православ´ям 15 автокефальних і 4 автономних церков не може конкурувати з Українською. Так, у 1998 р. найбільша і найвпливовіша в православному світі (принаймні за територією впливу) РПЦ у самій Росії мала до 7,5 тис. парафій. На цей же час в Україні було 10 350 православних парафій. По-друге, Київська митрополича кафедра є найстаршою на східнослов´янських землях. По-третє, Українська православна церква є згідно з духом і буквою Канону матір´ю-церквою Російської православної церкви, а не навпаки.
   Утім, жодної православної церкви ніколи негайно не визнавали автокефальною. Та й сама РПЦ після самооб´явлення себе автокефальною 15 грудня 1448 р. дочекалася визнання тільки через 141 рік. Зрозумілими є і антиавтокефальні настрої з боку РПЦ. Адже з утворенням єдиної української православної церкви докорінно зміниться як геоконфесійна, так і геоцерковна ситуація у світі. Російська православна церква перестане бути найбільшою і найвпливовішою серед помісних православних церков світу, поступившись Українській православній церкві. Та чи не найпроблематичнішим для РПЦ буде те, що відмовившись від української історії та києворуської традиції, вона втратить апостольське походження, адже апостол Андрій Первозванний є патроном українського православ´я.
   Українська греко-католицька церква
   Спадкоємицею «Київського Володимирового християнства», за словами кардинала Любомира Гузара, є і греко-католицька церква. Своїм корінням вона сягає вельми складного для України кінця XVI ст., коли Українська православна церква постала перед архіскладною дилемою: або вести нерівну боротьбу за власне існування у будь-якій формі в оточенні Римської католицької церкви, байдуже спостерігаючи за активним процесом колонізації українського народу; або погодитися на реформування церкви шляхом її унії з Римом, зберігши традиційний православно-візантійський обряд, а з ним і національну самобутність українського народу. Дилему було вирішено на користь реформування церкви і самозбереження українців шляхом укладення 1596 р. на соборі у м. Бересті (сучасна Білорусь) церковної унії (лат. unio — спілка, союз) — об´єднання Київської митрополії з католицькою церквою.
   Унія церковна — об´єднання однієї з церков православного Сходу чи її частини з Римо-католицькою церквою на засадах визнання першості Риму.
   Унія ґрунтувалася на засадах визнання православною стороною верховенства папи римського та віровчення католицизму при збереженні традиційного візантійсько-слов´янського обряду, української мови богослужінь, національного церковного календаря, особливостей церковної організації та традицій. Таким кроком єпископат Київської митрополії прагнув, окрім вирішення загальноукраїнських інтересів, ще й подолати глибоку внутріцерковну кризу, зрівняти православну церкву, що зазнавала всіляких утисків, із польською католицькою церквою в Польсько-Литовській державі.
   Це був вибір складного, а як засвідчила подальша українська історія, й багато в чому трагічного шляху. Адже на ньому були жорстке міжконфесійне протистояння у Польському сеймі і кривава боротьба за володіння церквами в українських парафіях; козацькі війни з вимогою ліквідації унії й нещадні розправи Петра І з василіанами; наступи конфедератів з метою насадження католицизму в Україні і Коліївщина, що полишила після себе мартиролог «уніатських мучеників» у багатьох містах і селах України тощо. На цьому шляху — яскраво виражена антиуніатська політика російського царату після поділів Польщі і поступове знищення греко-католицької церкви в тій частині України, що перебувала під владою Росії (1839 р. — ліквідовано уніатську церкву на Волині, 1875 р. — ліквідовано уніатську церкву на Холмщині).
   Перелік прикладів обопільних кривд і жертв на цьому не закінчується. Вони викликають багато суперечливих висновків, породжують спекуляції різного ґатунку. Та якщо зважати не на вигадки й інсинуації, а на конкретні факти, то можна зробити висновок: греко-католицизм для багатьох поколінь українців став національною українською церквою. Як і православ´я стало національною церквою для частини колишніх греко-католиків, їх дітей та онуків, які були «охрещені» православною церквою після подій 1946 р. Інспірований тоталітарним режимом радянської влади за активної участі Московської патріархії Львівський собор греко-католицької церкви 1946 р. (в якому взяло участь лише 214 священиків із 1270) заявив про «возз´єднання» з православною церквою. Відтак усі колишні греко-католицькі парафії автоматично набули статусу православних. Вищі ієрархи церкви були репресовані, а рядове духовенство і миряни, що не погодилися з таким «автоматизмом», відправляли свої богослужіння таємно, тобто діяли нелегально. Поступово за підтримки Апостольської Столиці і зарубіжної Української католицької церкви у тих регіонах України, де було вкорінене уніатство (Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Закарпатська області), утворилися його підпільні структури.
   Наприкінці 80-х років, з початком перебудови, рух за відновлення греко-католицької церкви в Україні набув організованого й динамічного характеру. Прискоренню її визнання посприяла й зустріч у Римі папи Іоана Павла II і Президента СРСР Михайла Горбачова. Як наслідок, було встановлено дипломатичні відносини між Апостольською Столицею і Радянським Союзом. 30 листопада 1988 р. Рада у справах релігій Ради Міністрів УРСР зареєструвала громади греко-католиків Української греко-католицької церкви (УГКЦ), яка після 40-річної перерви знову набула офіційного статусу. Кількість її прихильників почала швидко збільшуватися, особливо в регіонах її традиційного поширення. Сьогодні вона налічує понад 5,5 млн. віруючих і є найбільшою східною католицькою церквою у світі. На початку 2001 р. в Україні нараховувалося вже 3240 уніатських організацій, що більше, ніж до Другої світової війни (3237 громад). Переважна більшість парафій УГКЦ функціонує у Львівській (1479), Тернопільській (745), Івано-Франківській (657) та Закарпатській (298) областях. Греко-католики є також у інших регіонах України. Їх кількість неухильно зростає. Тому у 1996 р. було створено Києво-Вишгородський екзархат УГКЦ, якому папа римський доручив духовну опіку над віруючими і парафіями цієї церкви в усіх незахідних областях країни. З моменту легалізації УГКЦ відновила свою структуру, створивши 17 єпархій, 78 монастирів. Відродилися й чернечі ордени, зокрема чоловічі — василіан, редемптористів, студитів; жіночі — василіанок, йосафаток, св. Вікентія, Пресвятої родини, сестер-служебниць тощо.
   Церкві належить також 19 греко-католицьких єпархій, що діють в українській діаспорі. Це, зокрема, Перемишльсько-Варшавська греко-католицька митрополія (Польща), яка нараховує понад 100 парафій. У Західній Європі є три апостольські екзархати для українських греко-католиків: у Німеччині, Франції та Великобританії. Крім Європи, громади греко-католиків є у Північній та Південній Америці, Австралії, Росії тощо. УГКЦ має понад 20 періодичних видань. Діє три видавництва: «Нова зоря», «Свічадо» і «Місіонер» (засноване у 1897 p.), яке протягом 90-х років видало понад 600 найменувань книг загальним накладом понад 2,2 млн. примірників. З 2001 р. у видавництві «Свічадо» виходить дитячий журнал «Зернятко».
   Церкві належить мережа духовних навчальних закладів. Зокрема, у Львові (митрополичому осідку) діють: християнський дитячий садочок при монастирі Сестер Студійського уставу (з 1995), греко-католицький ліцей (з 1991), Львівська богословська академія (з 1994). Відновила свою діяльність у 1990 р. Львівська греко-католицька духовна семінарія Святого Духа, що була заснована ще 30 серпня 1783 р. австрійським цісарем Йосифом II. Підтримується давня традиція відкриття навчальних закладів при монастирях.
   УГКЦ у своєму управлінні та організаційній діяльності керується Кодексом канонів східних церков (1991) та партикулярним правом. На Синоді єпископів у серпні 2000 р. було прийнято 156 канонів цього права. УГКЦ очолюють верховний архієпископ та Синод єпископів, до складу якого входять всі 32 єпископи. Нинішнім верховним архієпископом УГКЦ, митрополитом Львівським і Галицьким, єпископом Кам´янець-Подільським є кардинал Любомир Гузар. У Римі постійно перебуває апокризіарій (представник) верховного архієпископа — владика Іван Хома. Сьогодні УГКЦ бере активну участь в екуменічному русі в Україні.
   Екуменічний рух — об´єднавчий рух християнських церков.
   На думку греко-католиків, кінцева мета екуменічного руху — повернутися до тієї первісної єдності, в якій перебувало християнство 1000 років тому. Сучасні греко-католики вважають себе послідовниками східної візантійської традиції і бажають зберегти її надбання. Водночас вони прагнуть, щоб в Україні була тільки одна церква, об´єднана із Вселенською. Тобто мова йде про поєднання двох церков українського народу — православної і греко-католицької — на засадах Київського патріархату.
   Віруючі греко-католики переконані, що їх прагнення відповідає формулі, висловленій папою Іоаном Павлом II: православний Схід і католицький Захід — дві легені, якими повинне дихати сучасне християнство. Православний і католик, за твердженням понтифіка, не протиставні, а взаємодоповнюючі, бо ж усі католики є православними за вірою, а всі православні — католиками за любов´ю. Візит Папи римського до України, який відбувся у червні 2001 p., також пройшов під гаслом «Мостити шлях діалогу з православними братами у правді й любові». Своїм приїздом до Києва — колиски православ´я на східнослов´янських теренах — папа символічно закликав дві гілки християнства до духовного єднання, до пошуків того, що зближує їх, є спільним. Адже Христос творив свою церкву не як організацію із системою управлінських структур, а як духовну спільноту учнів Євангелія.
   Церкви протестантського напряму
   Широко представлені в Україні й церкви протестантського напряму — третьої течії християнства, що виникла в епоху Реформації. Особливістю класичної Реформації в Україні було те, що вона мала здебільшого просвітницький характер, оскільки її соціальну базу складали шляхтичі, що отримали освіту в західноєвропейських університетах. З протестантськими переконаннями в Україну проникали й ідеї толерантного ставлення до носіїв іншої віри, свободи совісті. Вони потрапляли на благодатний ґрунт української ментальності, якій властива терпимість до іновірців. Саме Реформація, за словами Михайла Грушевського, «запліднила українське духовне життя ідеями віротерпимості, свободи релігійної совісті».
   Нова хвиля протестантизму в Україні пов´язана з німецькими переселенцями, які в кінці XVIII ст. були запрошені царським урядом Росії для освоєння багатих земель півдня України. Вони й утворили осередки поширення протестантських ідей різного ґатунку — баптизму, євангелізму, адвентизму тощо. За роки радянської влади, коли тільки на словах було проголошено свободу совісті, протестантські організації зазнавали жорсткого адміністративного тиску, всіляких переслідувань — аж до заборони діяльності. Їм навішувався ярлик «сектанти», а в суспільній свідомості формувався образ екстремістських релігійних організацій, що співпрацюють із різними закордонними шпигунськими центрами. Переслідування деяких протестантських течій (Свідків Єгови, Ради церков ЄХБ, Адвентистів-реформістів тощо) спричинило навіть появу протестантського підпілля.
   Принципово новий етап розвитку протестантизму почався в роки незалежності України, коли було створено всі умови для нормального функціонування різних віровчень. Упродовж 90-х років XX ст. протестантські громади кількісно зросли у 2,4 раза. Сьогодні церкви протестантського напряму є наймасовішими серед аналогічних напрямів у країнах СНД. Вони об´єднують 34 протестантських течії, які охоплюють 6098 організацій. До найчисленніших належать Євангельські християни-баптисти (2506 організацій), Християни віри євангельської (п´ятдесятники) — 1661, Адвентисти сьомого дня — 823, Свідки Єгови — 656. Вельми популярними є Реформати, Євангелісти, Лютерани, Послідовники церкви Божої, Адвентисти-реформісти, Пресвітеріани тощо. Окрім названих, в Україні діють понад 300 різноманітних протестантських громад: Християни віри євангельської поза союзами, Союз вільних церков християн євангельської віри та ін.
   Постійно зміцнюється матеріальна база їхньої релігійної діяльності. Активно ведеться релігійно-просвітницька, морально-виховна, місіонерська та благодійницька робота. Отже, протестантизм стає дедалі помітнішим елементом конфесійної картини України. Незважаючи на появу вельми активних так званих «нових протестантів» (здебільшого харизматичних громад), тобто протестантських спільнот, що не пов´язані ні з євангельським рухом, що виник на півдні України у другій половині XIX ст., ні з протестантськими течіями Західної України першої чверті XX ст., домінуючими в сучасній Україні все ж залишаються традиційні протестантські об´єднання. Нині вони успішно впроваджують нову модель релігійної громади, яка поєднує традиційні високу дисципліну, релігійну домінанту в свідомості її членів та закритість щодо зовнішніх секулярних впливів із високою соціальною активністю і відкритістю до суспільства. Найбільшими традиційними протестантськими спільнотами є Євангельські християни-баптисти, Християни віри євангельської (п´ятдесятники), Адвентисти сьомого дня, Свідки Єгови.
   Євангельські християни-баптисти. За кількістю своїх організацій вони посідають четверте місце серед релігійних об´єднань України. Баптистські організації є в усіх областях України. Та найбільше їх у Чернівецькій (157), Донецькій (153), Київській (152), Черкаській (142), Вінницькій (140) та Хмельницькій (133) областях. Процеси, пов´язані з рухом за українське національне відродження, у 90-х роках істотно вплинули й на вітчизняний протестантизм. Так, було проголошено створення самостійного Союзу євангельських християн-баптистів України, який на XXII з´їзді у 1994 р. отримав назву Всеукраїнський союз об´єднань ЄХБ (ВСО ЄХБ). Головою союзу було обрано Григорія Коменданта.
   ВСО ЄХБ складається з 25 обласних об´єднань церков ЄХБ та 5 об´єднань баптистських церков діаспори — США, Канади, Австралії, Аргентини та Парагваю. Третину загальної кількості віруючих церков ВСО ЄХБ становить молодь (45 тис.)- Тому Союз веде активну й систематичну богословсько-освітню діяльність. У складі ВСО ЄХБ у 2000 р. діяло п´ять вищих навчальних закладів (три семінарії та два університети), 23 біблійних коледжі, а також біблійні школи при церквах, заочні курси, приватні християнські загальноосвітні та музичні школи. ВСО ЄХБ посідає одне з перших місць серед релігійних об´єднань в Україні за кількістю навчальних закладів.
   ВСО ЄХБ є повноправним членом Всесвітнього союзу баптистів та Європейської баптистської федерації. Окрім цієї баптистської спільноти, в Україні діють ще два союзи: Союз церков ЄХБ під керівництвом Ради церков, що зберегла свою структуру в межах колишнього Радянського Союзу, та Братство незалежних церков та місій, яке очолює М. Величко. В Україні існує й багато баптистських церков, які не належать до якого-небудь союзу. У вересні 2000 р. у Києві відбувся Другий всеукраїнський конгрес ЄХБ, на якому було проголошено єдність ВСО ЄХБ з іншими союзами євангельських християн-баптистів в Україні, і в першу чергу — із Союзом незалежних церков та місій і місіонерськими організаціями. ВСО ЄХБ активно займається культурно-благодійницькою діяльністю: створено реабілітаційні центри для наркоманів, безпритульних дітей та звільнених із місць позбавлення волі (м. Київ, м. Одеса, Чернівецька, Луганська області); організовано християнські театри (м. Київ, м. Харків); підготовлено фельдшерів-місіонерів; налагоджено роботу дитячих та підліткових таборів, молодіжних клубів тощо. На базі ВСО ЄХБ з успіхом діють міжнародні програми організації дозвілля дітей AWANA, товариство «Відкрита Біблія» та Товариство євангелізації дітей.
   Отже, сучасному українському баптизму притаманна не лише євангелізаційна робота, а й соціальна активність. Він послідовно дотримується принципу невтручання церкви в політичні справи та займає толерантно-виважену позицію щодо інших конфесій. Український баптизм знайшов своє місце в сучасному українському суспільстві й відіграє вагому роль у релігійних процесах України.
   Християни віри євангельської (п´ятдесятники). Порівняно молода протестантська течія. Загальноприйнята назва «п´ятдесятники» відбиває теологічну особливість цього руху: вона засвідчує важливість події, яка сталася у свято П´ятдесятниці в Єрусалимі (зішестя Духа Святого), і віру в те, що духовна сутність П´ятдесятниці (хрещення Святим Духом) є не тільки фактом життя церкви, а й повторюваним явищем. Тому його має пережити кожний віруючий. Ця особливість і визначає п´ятдесятництво як найтиповішу харизматичну течію у сучасному християнстві.
   Для віруючих цієї течії головною є ідея безпосереднього інтуїтивного спілкування з Богом завдяки хрещенню Святим Духом, після чого вони одержують особливі духовні дари — харизми. Хрещення Духом Святим може відбуватися під час молитви, проповіді, при покладанні рук служителів, за інших обставин. П´ятдесятницьке богослов´я вчить, що духовні дари даються з волі Духа Святого, якщо це йому угодно. До духовних дарів відносяться: слово знання, слово мудрості, дарунок віри, чудотворення, зцілення хворих, говоріння іншими мовами, тлумачення мов, пророцтво. Можливість спілкування з Богом саме з допомогою Духа Святого є тим, що найбільше приваблює віруючих і сприяє поширенню віровчення цієї конфесії.
   Нині Союз є однією з найактивніших християнських церков. За своєю соціальною мобільністю, здатністю враховувати реальну дійсність, за темпами збільшення кількості членів громад п´ятдесятництво переважає інші протестантські спільноти. За час з 1992 кількість зареєстрованих громад церкви зросла майже вдвічі — у 2001 р. налічувалося 1284 громади з майже 100 тис. членів. В незалежній Україні ХВЄ діє як відкрита суспільству конфесія, що активно сприяє самореалізації своїх прихильників у середовищі віруючих і поза ним. Станом на січень 2000 р. Всеукраїнський союз християн віри євангельської мав 658 недільних шкіл із майже 30 тис. слухачів, 15 духовних навчальних закладів. Зокрема, це Євангельська теологічна семінарія (м. Київ), Київська богословська семінарія «Благодать і істина» (м. Київ), Львівський заочний Біблійний інститут (м. Львів), Львівська теологічна семінарія (м. Львів), Тернопільська Біблійна семінарія (м. Тернопіль), Нововолинський Біблійний інститут (м. Нововолинськ), Коростенський Біблійний коледж (м. Коростень), Чернівецька Біблійна семінарія (м. Чернівці), Дніпропетровський Біблійний коледж (м. Дніпропетровськ) та ін.
   Церква має розгалужену мережу засобів масової інформації, її офіційними органами є журнали «Благовісник» і «Євангельський голос». В Одесі виходить журнал «Євангеліст». Крім того, помісні церкви друкують газети «Вісник спасіння» (м. Слов´янськ), «Скиния» (м. Київ), «Голос надії» (м. Луцьк) «Емануїл» (м. Одеса), «Життя з надлишком» (м. Запоріжжя) та ін.
   Всеукраїнський союз християн віри євангельської п´ятдесятників України підтримує тісні відносини із Всесвітнім п´ятдесятницьким союзом Асамблеї Божої, членом Виконавчого комітету якого обрано Голову Всеукраїнського союзу Михайла Паночка. Налагоджено зв´язки з українською діаспорою в Канаді, США, Австралії, а також із християнськими центрами і церквами Фінляндії, Швеції, Норвегії, Великобританії, Польщі, Румунії, Чехії, Німеччини, Бразилії, Голландії тощо.
   Адвентисти сьомого дня. Повна релігійна свобода в незалежній Україні, можливість проведення різноманітних євангельських кампаній посприяли бурхливому зростанню ще однієї протестантської церкви — Адвентистів сьомого дня (АСД), перші об´єднання яких з´явилися на теренах нашої держави ще в 90-х роках XIX ст. (Крим, Київська губернія). Якщо в 1992 р. в Україні налічувалося 276 громад адвентистів, то в 2001 р. їх уже було понад 800. Всеукраїнський з´їзд церкви АСД відбувся у травні 1988 р. На ньому першим офіційним президентом Українського уніону церкви АСД було обрано Миколу Жакалюка. З 1998 р. церкву очолює Володимир Крупський. Нині колискою адвентизму в Україні є південні міста, де західні місіонери з успіхом проводять євангелізацію.
   Свідки Єгови. Складний шлях становлення в умовах виходу з підпілля переживає ще одна протестантська спільнота — Свідки Єгови. Хоча перші послідовники цієї релігійної організації в Україні з´являються в 20—30-х роках (на Буковині, Волині, Галичині, в Закарпатті), тільки в 1990 р. розпочався процес їх легалізації. 28 лютого 1991 р. вперше на території колишнього СРСР було офіційно зареєстровано і визнано організацію Свідків Єгови в Україні. Нині в нашій державі нараховується до 700 її релігійних громад. Важливою подією в новітній історії Свідків Єгови став Міжнародний релігійний конгрес, який відбувся на початку серпня 1993 р. в м. Київ. На ньому охрестилося 7402 особи — найбільша в історії організації кількість охрещених за один день в одному місці.
   Послідовники Свідків Єгови позитивно ставляться до світської влади, демократичної держави, хоча й не беруть участі у виборах, не вступають до політичних партій, різного роду рухів, профспілок, не йдуть до війська, користуючись правом на альтернативну (невійськову) службу тощо. Вони відкидають догмати про Трійцю, безсмертність душі, пекло, рай, релігійні свята і обряди, що не узгоджуються з Біблією.
   Нині до кола актуальних проблем, якими опікуються Свідки Єгови, включаються боротьба з наркоманією, аморальністю, алкоголізмом, СНІДом, гармонування стосунків у сім´ї, впровадження здорового способу життя, вирішення глобальних проблем сучасності. Все це вселяє впевненість у майбутньому організації, переконаність у тому, що як український конфесійний світ, так і українське суспільство загалом толерантно і з повагою сприйматиме релігійні організації Свідків Єгови в Україні.