7.6. Петро Дорошенко та Іван Самойлович. Їхні успіхи і невдачі

   Після цих подій була скликана козацька рада, яка обрала Петра Дорошенка гетьманом возз´єднаної Української держави. На той час всі стани і соціальні групи підтримували політику Дорошенка, спрямовану на об´єднання під його булавою всіх земель. Це був великий та, на жаль, короткий тріумф політики, спрямованої на відновлення єдиної Української держави. Дорошенко походив з старовинного козацького роду: його дід, Михайло Дорошенко, був гетьманом у 20-х роках XVII ст. Петро Дорошенко з гордістю не раз підкреслював, що він «з козака козак». Розпочав військову службу за гетьманування Богдана Хмельницького, співпрацював з Виговським та Юрієм Хмельницьким. Перебуваючи в Чигирині в часи активного формування української державності, виробив широкі погляди на розв´язання цієї проблеми. Історики справедливо підкреслюють, що це був гетьман «з духом Богдана Хмельницького». Царизм не хотів визнавати його гетьманом України і направив армію. Дорошенко почав готуватися до битви.
   Однак у цей час польські війська уже вкотре вторглися на Правобережну Україну. Гетьман виїхав туди, щоб організувати оборону, а на Лівобережжя вторглися московські війська, і під тиском цих переважаючих сил наказний гетьман Лівобережжя Д. Многогрішний перейшов на їх бік, а пізніше був обраний гетьманом Лівобережної України. Таким чином, намагання балансувати між Польщею і Московською державою, боротися одночасно проти цих двох держав для Петра Дорошенка скінчилися невдачею.
   Він пробував вийти з цього становища, писав Многогрішному листи і умовляв не розділяти Україну, а відтворити єдину гетьманську владу для всієї Української держави. Писав аналогічні послання і до царського уряду, до воєвод, які стояли з військами в Україні, але позитивної відповіді не отримав. У 1669 р. у Слухові в присутності уповноважених царя відбулася козацька рада, яка підтвердила обрання Многогрішного гетьманом і затвердила договір України з Московською державою, в основі якого були статті Богдана Хмельницького 1654 p., хоча й з певними обмеженнями: московські воєводи із залогами перебувають лише у п´яти містах; збір податків проводить українська адміністрація; встановлюється козацький реєстр у 30 тис. чоловік, забороняється самостійна зовнішня політика гетьманського уряду та ін. Глухівський договір був кроком вперед порівняно з московським 1665 p., підписаним Іваном Брюховецьким, але й він істотно обмежував суверенні права Української держави.
   Становище Петра Дорошенка ускладнювалося: з претензіями на гетьманську булаву Правобережної України виступив генеральний писар Запорозької Січі П.Суховій, якого підтримували кримський хан, Юрій Хмельницький і більша частина козаків кількох правобережних полків. Дорошенко намагається порозумітися з московським урядом, знов пише царю листа з пропозиціями надати Україні широку автономію і об´єднати її під своєю владою. Однак той відмовчується. Дорошенко починає переговори з Туреччиною про перехід України під її протекцію. В серпні 1668 р. він відправляє посольство з такими пропозиціями до Стамбулу. Після його повернення і прибуття турецьких послів у березні 1669 р. в Корсуні скликається старшинська рада, у якій взяли участь представники Лівобережжя і Запорожжя. Вона схвалила прийняття турецької протекції, але відмовила у принесенні присяги султану. Переговори продовжувалися, і був вироблений договір, за умовами якого передбачалась допомога Туреччини Україні в об´єднанні її земель в єдину державу; запорозьке військо, як і раніше, обирає гетьмана; українська церква перебуває під керівництвом царгородського (Константинопольського) патріарха; турки і татари не матимуть права будувати в Україні мечеті, руйнувати міста і села, брати ясир та ін.
   Влітку 1669 р. боротьба за владу на Правобережжі загострилася. З´являється новий претендент — прибічник Польщі уманський полковник М.Ханенко. Після тяжких боїв з військом П. Суховія, якого підтримували татари, а потім з козаками М.Ханенка, Петро Дорошенко, хоч і з великими втратами, все ж відстояв свою владу.
   Перемігши у цій жорстокій міжусобній боротьбі, Дорошенко продовжував уникати воєнних дій з Московською державою і Польщею, намагався вести з ними переговори, а також порозумітися з Многогрішним. Однак ці заходи, як і раніше, не мали успіху.
   Петро Дорошенко у кінці 60-х — на початку 70-х років приділяє увагу зміцненню свого внутрішнього становища. Він здійснює гнучку політику щодо селянства, не допускаючи польську шляхту в маєтки і нового закріпачення селян. Тому Дорошенко деякий час користувався широкою підтримкою селян. Гетьман завжди прислухався до голосу мас, часто скликав козацьку раду, а щоб не впливати на її рішення, під час голосування виходив. Його порадником і близьким другом був київський митрополит Йосип Тукальський, письменник, мудрий проповідник, патріот України, противник польського і московського втручання в українські церковні справи. У державних справах правобережний гетьман теж провів деякі реформи: утворив постійне військо з найманих частин, так званих «серденят».
   Це була піхота переважно з місцевого населення, а також із сербів, волохів та молдаван. Таким чином, Дорошенко домагався незалежності від козацької старшини, яка часто піддавалася іноземним впливам. Щоб утримати це військо, він зміцнював фінансове становище держави, створив на кордонах міцну митну систему, випускав власну монету, сприяв заселенню й економічному зміцненню спустошених земель Правобережжя.
   Поступово влада Петра Дорошенка зміцнювалася, чим була стурбована Польща, яка в середині 1671 р. розпочала війну проти нього.
   У цей час ускладнюється ситуація в Лівобережній Україні. її гетьман Д.Многогрішний надто дбав про своє збагачення, роздаючи своїм родичам посади та землі, був часто брутальним з підлеглими. Він також різко критикував московську політику в Україні. Все це викликало невдоволення старшини. У 1672 р. група старшин здійснила переворот, заарештувала і відправила його до Москви, звинувативши у зв´язках з Петром Дорошенком та зраді Росії. Царський уряд заслав Многогрішного до Сибіру, де він помер у злиднях.
   Лівобережним гетьманом старшинська рада обрала у червні 1672 р. генерального суддю Івана Самойловича. Він походив із сім´ї священика, закінчив Києво-Могилянську академію, був освіченою людиною. У своїй політиці Самойлович вороже ставився до Польщі, однак виступав за порозуміння з турками і Кримом. Він не хотів ділити владу з Дорошенком, наполягаючи на об´єднанні всіх українських земель під своєю владою, намагався здійснювати цю політику за підтримки московського уряду. В таких складних умовах Дорошенко змушений був звернутися по допомогу до Туреччини.
   У середині 1672 р. почалася війна Туреччини проти Польщі. Величезна турецька армія (близько 300 тис. чол.) вирушила на Річ Посполиту. До неї приєднався Петро Дорошенко. Поляки були розбиті, і в червні 1672 р. козацькі і турецькі війська захопили фортецю Кам´янець-Подільський. Поляки почали переговори (в районі Бучача) і підписали з турками мир, який вважається одним із найпринизливіших, яка Польща будь-коли підписувала. За Бучацьким договором Подільське воєводство відходило до Туреччини; Польща мала визнати Українську державу; Річ Посполита виплачувала Туреччині велику данину. Однак і до Дорошенка турки почали ставитися як до безправного васала. Уже вкінці 1672 — на початку 1673 р. вони поставили вимоги ліквідувати всі фортеці, за винятком Чигирина, роззброїти населення, виплачувати податки, приєднали деякі території до своєї імперії. Це було порушенням домовленостей 1669 р. Поряд з цим турки грабували населення, перетворювали церкви в мечеті. Союз з Портою повертався проти Дорошенка, підривав його популярність. Населення все більше відходить від гетьмана, обурене союзом з «бусурманами» та їх насильствами.
   У цей час Іван Самойлович зміцнює свою владу і готується до походу на Правобережжя, щоб приєднати його і створити єдину Українську державу. На початку 1674 р. російські війська під командуванням Г. Ромодановського та українські під керівництвом Івана Самойловича оволоділи основними містами Правобережжя. Петро Дорошенко не мав сил протистояти цьому наступові. А населення Правобережної України з надією приймало підданство Москви, сподіваючись, що вона захистить його від спустошливих нападів турків, татар та поляків.
   Однак Туреччина розцінила цей наступ як посягання на її інтереси і вирішила розгромити Московську державу. В той же час похід руських військ не був підготовлений до такої війни. Ромодановський та Самойлович і не чекали цього, хоча Дорошенко попереджав царя про можливість такого повороту подій На Правобережжя вторглася спочатку велика татарська орда, грабуючи і розоряючи все на своєму шляху, а потім і основні сили турецької армії. Замість того, щоб вирушити проти ворога, російсько-українські війська втекли з Правобережжя, спровокувавши «бусурманську» навалу і залишивши населення на поталу ворогові. Однак козацькі залоги разом з населенням міст чинили героїчний опір. Майже десять днів оборонялося місто Ладижин. Коли ситуація стала безнадійною і обложені здалися, всіх дорослих турки забрали в неволю, дітей вирізали, а місто зруйнували дощенту. Така ж доля спіткала Умань, хоч при цьому турки втратили 10 тис. чоловік.
   Розлючені опором населення й значними втратами, турецько-татарські війська все знищували на своєму шляху. Дорошенко виявився неспроможним запобігти цій катастрофі, але в очах народу відповідальність падала на нього. Лише у вересні ворожі війська почали відступ. А вцілілі рештки населення, рятуючись, проклинаючи гетьмана, почали масове переселення на Лівобережжя. Так почалася нова велика хвиля української еміграції, в основному на Слобожанщину, де життя було значно спокійніше.
   Влітку 1675 р. становище Петра Дорошенка стало безнадійним: не припинявся потік біженців на Лівобережжя, його залишали козаки і наймані воїни, відходили прибічники та найближчі родичі. Великою втратою стала смерть митрополита Тукальського, його натхненника і порадника. За таких умов гетьман, зваживши свої помилки, вирішив зректися протурецької протекції, скласти свої гетьманські повноваження і здати булаву представнику Запорозької Січі Івану Сірку. Однак царський уряд вимагав, щоб вони були передані воєводі Ромодановському та гетьману Лівобережжя Самойловичу. 26-28 вересня 1676 р. поблизу Чигирина, у таборі російсько-українського війська, що підійшло сюди, гетьман Дорошенко здав свої клейноди і прийняв присягу на вірність царю, а також віддав ключі від фортеці Чигирин. Так завершилася політична кар´єра одного із визначних державних діячів України, борця за її незалежність і територіальну цілісність. Прагнень гетьмана відтворити об´єднану незалежну Українську державу не зрозуміли його сучасники, і головна причина цього — спроба здійснити українську державницьку ідею при допомозі «бусурменського» турецького султана. Українські маси, що мали гіркий віковічний досвід боротьби з татарами і турками, не довіряли їм, як і полякам. Розуміння, що Петро Дорошенко в умовах безвихідності намагався знайти ефективний шлях для захисту української державності, але припустився помилки, прийшло аж у XIX ст. Одним із перших заявив про це український історик другої половини XIX ст. В. Антонович, який писав: «Звернімо увагу ще на одного гетьмана, котрий із цілого їх ряду був найбільш талановитим, найбільш розумним чоловіком і справжнім патріотом, що дбав про долю свого народу. Таким гетьманом був Петро Дорошенко (1665-1675 pp.), (В.Антонович. Про козацькі часи на Україні. — Київ, 1991. — С 148).
   Особиста доля Петра Дорошенка після присяги царю склалася своєрідно. Спочатку він оселився на Чернігівщині, але царський уряд з часом переселив його у Москву. Там з ним обійшлися на диво ласкаво: подарували село і незабаром призначили воєводою у В´ятку. Закінчивши службу, він повернувся у дароване село Яропольче Волоколамського повіту під Москвою, де й помер 9 листопада 1698 р.
   Однак з падінням Петрао Дорошенка боротьба за спустошене і зруйноване Правобережжя не припинилася. Туреччина настирливо намагалася захопити і приєднати його. Турецький уряд проголошує «князем малоросійської України» сина Богдана Хмельницького, що перебував у Стамбулі. Юрій Хмельницький зробив своєю столицею місто Немирів і звідти, спираючись в основному на турецькі війська, почав розсилати універсали, вимагаючи визнати його владу. У 1677 р. турецький султан кинув в наступ на Україну 120-тисячне військо, щоб захопити столицю Правобережжя Чигирин. Але Чигирин був добре укріплений і підготовлений до оборони. Агресорам протистояло 32-тисячне російське військо і 20-тисячна українська армія Самойловича. При підтримці населення вони витримали тритижневу осаду, завдали агресорам великих втрат і змусили їх відступити. Так невдало закінчився перший похід турецької армії. Самойлович, таким чином, підтвердив свою готовність об´єднати українські землі і захищати Українську державу.
   Однак Турецька імперія не вгамувалася і почала збирати сили для нового походу на Чигирин. У липні 1678 р. значно більше турецько-татарське військо (200 тис. чол.) знову обложило Чигирин. Місто піддавалося безперервному бомбардуванню з важких гармат, а також штурмам з використанням мін для висадження в повітря фортечних мурів. Головний тягар оборони міста випав на українське військо. Значну роль в організації оборони відіграв шотландець Гордон, який знаходився на службі царського уряду, а також керівник гарнізону Г. Ржевський. Лише після довгих запеклих боїв Гордон із залишками оборонців пробився через турецькі лави. Коли турки увірвалися до замку Чигирина, там вибухнули порохові погреби, від чого загинуло ще 4 тис. турків. Відступаючи до Дніпра, російсько-українське військо завдавали турецькій армії відчутних ударів. У цей час запорозькі козаки під керівництвом Івана Сірка руйнували тили, знищували обози, окремі загони ворога. Великі втрати, зростаючий опір російського і українського війська зупинили загарбників, змусили їх відступити. При відступі вони дотла зруйнували Чигирин, і колишня столиця України часів Богдана Хмельницького та Петра Дорошенка припинила своє існування. Українське населення боляче сприйняло звістку про повне знищення цього міста, овіяного легендами.
   Юрій Хмельницький, який правив лише частиною Поділля, створив тут деспотичну владу, накладав тяжкі податки на населення. Він зробив спробу підкорити і Лівобережжя, але війська Самойловича його звідти витіснили. У цій ситуації він почав закликати населення, яке недавно емігрувало з Правобережжя, повернутися назад. Дехто прислухався до цих закликів. Це турбувало Самойловича, який уважно стежив за розвитком подій на Правобережжі. Він вважав, що відновлення населення цього краю дає Юрію Хмельницькому можливість черпати сили і засоби і ще більше загрожувати Лівобережній Україні. Тому в 1679 р. він відрядив із значними військовими силами свого сина як наказного гетьмана, і той до останку зруйнував багато міст Правобережної України, а населення силою позганяв на лівий берег Дніпра.
   Хмельницький спробував закликати населення із Молдавії, але став проявляти до нього, а потім і до своїх старшин дивну патологічну жорстокість, і в 1681 р. турки скарали його на смерть. Від Української держави, створеної під керівництвом Богдана Хмельницького в кінці 40-х — на початку 50-х та в кінці 70-х років XVIІ ст. залишається Гетьманська держава, яка охоплювала лише Лівобережжя і невелику частину Правобережжя.
   Держави, які брали участь у боротьбі за Правобережжя (Польща, Крим, Туреччина, Московська держава), були виснажені і шукали нагоди почати переговори про мир. Першими домовились Туреччина і Польща. За договором, підписаним в Журавні (Галичина), Польща погодилася на перехід під владу Туреччини більшості земель Правобережжя. У 1681 р. в Бахчисараї був підписаний договір Московської держави з Туреччиною та Кримом. Вони домовились про створення між Дніпром і Бугом нейтральної зони без права поселятися на цій пустинній території.
   Тим самим було санкціоновано створення пустині в самому центрі визначного, ще недавно багатого регіону України, де знаходилася основна частина держави Богдана Хмельницького. Правобережжя на південь від Києва — Південна Київщина, Брацлавщина й Поділля --залишилися під владою Туреччини, Лівобережжя і частина Правобережжя визнавались за Москвою. Цей договір зміцнював позиції Московської держави.
   У 1686 р. був укладений «Трактат про вічний мир» між Московською державою і Польщею. Польща визнала за нею Лівобережну Україну, Київ, Чернігівщину, Запорожжя і Смоленськ. Але Північна Київщина, Волинь та Східна Галичина залишалися під владою Польщі, а Поділля — під владою Туреччини. Погоджуючись на це, царизм порушив умови Переяславської угоди 1654 р. Південна Київщина і Брацлавщина мали стати безлюдною, нейтральною територією між Польщею, Московською державою і Туреччиною, Цей договір викликав обурення гетьмана Самойловича, який відверто заявив, що Запорозьке Військо ніколи не зречеться Правобережної України.
   Таким чином, драматична боротьба українського народу за незалежність своєї держави була продовженням його національно-визвольної війни. Вона мала кілька етапів зі своїми характерними рисами: національно-визвольний і антифеодальний (1648-1654 pp.); етап громадянської війни, поєднаної з національно-визвольною (1654-1665 pp.), коли Україна була розколота іноземними державами на дві частини; етап захисту завоювань революції (1665-1681 pp.). Він характеризувався боротьбою за возз´єднання всіх українських земель в єдину державу і втручання в її справи іноземних держав, особливо Московської, що все більше обмежувала автономію України, хоча водночас деякою мірою захищала її від польської та турецької агресії.
   Внаслідок іноземних нападів та громадянських війн упродовж понад тридцяти років національних, релігійних та соціальних конфліктів надзвичайної жорстокості українські землі були зруйновані, багато міст і сіл, особливо на Правобережжі, спустошено й знищено, а територія України розділена між сусідніми державами. На цій підставі багато істориків називали період від 1657 до 1681 року «Руїною». При цьому справедливо відзначається, що царський уряд не виконав однієї із найважливіших статей Переяславської угоди 1654 р. — про безумовний захист Української держави і призвів своєю політикою до розчленування України, що мало трагічні наслідки для неї.
   Кінець XVII ст. для Гетьманщини у складі Московської держави пройшов під знаком боротьби, що розгорілася між Туреччиною, Польщею та Австрією. Останні створили на початку 80-х років антитурецьку «Священну лігу» і в 1683 р. розгромили під Віднем турецько-татарське військо. Позитивну роль у цьому двобої європейських держав з реакційною турецькою агресією відіграла польська армія на чолі з королем Яном III Собеським. Він закликав до свого війська 5 тис. козаків з Правобережжя, де козацтво з його ініціативи почало відроджуватися. Без цього неможливо було обійтися, щоб відновити край і відстояти його від турецьких нападів, що тепер перетворилися на головну загрозу. До того ж турецько-татарські сили намагалися назавжди відрізати Московську державу і Україну від Чорного та Азовського морів, щоб затримати розвиток їх виробничих сил та ослабити. За таких умов Московська держава вступила до «Священної ліги» і почала війну з Туреччиною, Для українців це була боротьба за південноукраїнські землі.
   У 1687 р. відбувся перший похід російських військ на Крим на чолі з боярином В.Голіциним (100 тис. чол.) і українських козаків (50 тис. чол.) під проводом гетьмана Самойловича. Гетьман був невдоволений цим походом та його підготовкою, вважаючи, що від цього виграє виключно Польща. Якщо ж вести війну, підкреслював він, то слід починати з ранньої весни, задовго до початку літньої спеки. Але з його думкою Голіцин не погодився.
   Того літа не було дощів, трава ще весною висохла, не було води і корму для коней. Почалася спека, і татари підпалили степ. Степові простори стали чорними, випаленими пустинями. Люди й коні гинули від хвороб і голоду. Армія зупинилася, а потім почала відступати, не бачачи перед собою ворога. У військах ширилось невдоволення і роздратування через з даремні труди та жертви. Вина за провал походу була звалена на Самойловича.
   Ставши у 1672 р. гетьманом, Іван Самойлович перші роки свого правління провадив обережну політику. Однак з часом він все більше дбає про збагачення своє і своїх родичів. Старшина давно вже була ображена на гетьмана за його грубе і зневажливе ставлення до неї, самовладність та прагнення зробити гетьманство спадковим. У середовищі генеральної старшини проти гетьмана утворилася змова. Змовники написали листа і передали Голіцину. В доносі говорилося про неприхильність Самойловича до Москви, бажання перетворити Гетьманщину у незалежну державу, користолюбство і зневажливе ставлення до старшини, угоду з татарами про підпал степу. Голіцину лист був вигідний: знайдено винуватого в ганебних наслідках походу. Незабаром Голіцин отримав від царського уряду наказ про арешт гетьмана. Самойлович під арештом був відправлений до Москви, а звідти без суду і слідства — до Сибіру. Разом з ним була вигублена вся його рідня. Слід зазначити, що Самойлович, попри всі його недоліки, безперечно був патріотом, відстоював самостійність і соборність Української держави. Звинувачуючи його в зраді, козацька старшина вкотре сама зрадила Україну, заради власних егоїстичних інтересів. Це означало і кризу влади та її ослаблення. Виникла потреба повернути її авторитет.