Підручники онлайн
Партнери

Авторські реферати,
дипломні та курсові роботи

Предмети
Аграрне право
Адміністративне право
Банківське право
Господарське право
Екологічне право
Екологія
Етика та Естетика
Житлове право
Журналістика
Земельне право
Інформаційне право
Історія держави і права
Історія економіки
Історія України
Конкурентне право
Конституційне право
Кримінальне право
Кримінологія
Культурологія
Менеджмент
Міжнародне право
Нотаріат
Ораторське мистецтво
Педагогіка
Податкове право
Політологія
Порівняльне правознавство
Право інтелектуальної власності
Право соціального забезпечення
Психологія
Релігієзнавство
Сімейне право
Соціологія
Судова медицина
Судові та правоохоронні органи
Теорія держави і права
Трудове право
Філософія
Філософія права
Фінансове право
Цивільне право
Цивільний процес
Юридична деонтологія


Сутність права

Сутність права

   Основним поняттям філософії права є «право» (лат. jus), а відповідь на запитання «що таке право?» має для неї фундаментальне значення. Єдиної вичерпної відповіді на нього немає, її пошуки є актуальними дотепер. На підставі узагальнень різних визначень права, які репрезентують різні напрями вияву його природи, заслуговують на увагу такі дефініції:
   — право — це принцип формальної рівності людей у суспільних відносинах;
   — право — це загальна і необхідна форма свободи у суспільних відносинах людей;
   — право — це загальна справедливість.
   Наведеним визначенням властива внутрішня смислова рівноцінність, оскільки формальна рівність такою ж мірою передбачає свободу і справедливість, як справедливість — свободу і рівність. Отже, смисловими компонентами права, його об´єктивними сутнісними особливостями, принципами є формальна рівність, єдиний масштаб, рівна міра свободи індивідів та загальної справедливості, які загалом виражають природу, сенс і специфіку права, фіксують розуміння права як самостійної сутності.
   Поняття «рівність» репрезентує певну абстракцію, тобто є наслідком свідомого абстрагування від відмінностей, властивих об´єктам, що зрівнюються. Зрівнювання передбачає зосередження на відмінностях як зрівнювальних об´єктах.
   Критерієм правового зрівнювання людей є свобода індивіда у суспільних відносинах, що визнається й утверджується у формі його правоздатності та правосуб´єктності. У цьому полягає специфіка правової рівності та права загалом.
   Правова рівність — рівність вільних і незалежних суб´єктів права за загальним для всіх масштабом, єдиною нормою та рівною мірою.
   Там, де існує поділ людей на вільних і невільних, невільні є не суб´єктами, а об´єктами права і на них принцип правової рівності не поширюється. Отже, правова рівність — це рівність вільних і рівність у свободі, загальний масштаб і рівна міра свободи індивідів. Право діє і промовляє мовою і засобами саме такої рівності, завдяки цьому виступає загальною і необхідною формою буття, вияву та реалізації свободи у процесі спільної життєдіяльності людей. Правова рівність, як і будь-яка інша рівність, абстрагована від реальних, фактичних відмінностей тих, кого вона зрівнює, а тому вона має формальний характер.
   Право як форма відносин за принципом рівності не усуває (і не може усунути) початкових відмінностей між людьми, а лише їх формалізує, упорядковує за єдиним критерієм, трансформує невизначені фактичні відмінності у формально-визначені права вільних, незалежних, рівних індивідів. У цьому полягають специфіка, сенс, межі та цінності правової форми опосередкування, регуляції й упорядкування суспільних відносин. Формально право — це лише правоздатність, абстрактна вільна можливість набути (у згоді із загальним масштабом і рівною мірою правової регуляції) своє, індивідуально-визначене право на даний об´єкт. За формальної рівності й рівної правоздатності різних людей їх реально набуті права неодмінно (у зв´язку з відмінностями між людьми, їх реальними можливостями, умовами та обставинами життя тощо) будуть нерівними: життєві (фактичні) відмінності, піддані виміру й оцінці права з його загальним масштабом і рівною мірою, дають в результаті відмінності щодо набутих, особисто належних конкретному суб´єкту прав. Відмінності осіб щодо набутих прав — необхідний результат дотримання, а не порушення принципу їх формальної правової рівності, рівної правоздатності.
   Право — це лише рівний для різних людей формалізований шлях до набуття прав на різні речі, предмети, блага, а не їх роздавання порівно кожному. Незважаючи на те, що на різних етапах історичного розвитку права змінюються обсяг і зміст, місце і роль принципу правової рівності у суспільному житті, все ж він має універсальне значення для всіх історичних типів і форм права й виражає специфіку та прикметну особливість правового способу регулювання суспільних відносин вільних людей. Скрізь, де діє принцип формальної рівності, наявні правове начало і правовий спосіб регуляції. Де діє право, там функціонує принцип правової рівності. Де відсутній принцип рівності, там відсутнє право як таке. Тобто існує внутрішній взаємозв´язок правової рівності та всезагальності правової форми, яка, отже, не є випадковістю, чимось зовнішнім стосовно права. Така формальність внутрішньо необхідна, закономірна для будь-якого права. Вона єдино можливий спосіб вираження суті відносин, що охоплюються й регулюються правом, міри свободи індивідів за єдиним масштабом і рівною мірою.
   Дозволи і заборони, які продукує право, формують нормативну структуру свободи в суспільному бутті людей, межі досягнутої свободи, між свободою і несвободою на відповідному етапі суспільного розвитку.
   Свобода є складним явищем як для розуміння, так і для практичного втілення у формах, нормах, інститутах, відносинах суспільного життя. У своєму прагненні від несвободи до свободи чи до вищого рівня свободи люди не мають ні вродженого досвіду свободи, ні чіткого розуміння якісності стану (свободи). Ш. Монтеск´є, який мав чи не найчіткіші уявлення про складнощі суспільної філософії, у праці «Дух законів» (1748) зазначив, що слово «свобода», як жодне з інших, має надзвичайно велику кількість значень. Одні називають свободою легку можливість скинути того, хто має тиранічну владу; інші — право обирати того, кому вони повинні підкорятися; треті — право носити зброю і чинити насилля; четверті — її привілей бути керованими особою їх національності тощо. Тому, на перший погляд складається враження про свободу як своєрідний шматок глини, з якого можна зліпити будь-яку фігуру, образ за велінням душі чи уяви. Насправді свобода приходить у світ і утверджується в ньому в дещо незримому, але чітко означеному одязі права: у формі правопорядку, відповідальності, дозволів і заборон, правопорушень. Саме такою є реальна буттєвість свободи. (Люди є вільними настільки, наскільки є рівними, і рівними — наскільки вільні.) Неправова (безправна) свобода, свобода без всезагального масштабу та єдиної міри, тобто «свобода» без рівності — це ідеологія елітарних привілеїв. А так звана «рівність» без свободи — ідеологія рабів, пригнічених мас із їхніми вимогами ілюзорної «фактичної рівності», підміною різностей зрівнялівкою. Тому існує альтернатива: або свобода у правовій формі, або свавілля, тиранія, насилля, де немає місця принципу права. Третього не дано.
   Свобода та її значення у людському бутті нерозривно пов´язані з місцем і роллю права у суспільному житті. Неухильно прогресуюче вивільнення людей від різних форм залежності, гніту чи тиску — це водночас і прогрес у правових (державно-правових) формах вияву, існування та захисту цієї прогресуючої свободи. У такому контексті всесвітню історію можна розглядати як поступальний рух до дедалі більшої свободи всезростаючої кількості людей, які набувають статусу формально рівних суб´єктів права.
   Історичний розвиток свободи і права у людських відносинах є прогресом рівності людей як формально (юридично) вільних осіб. Тільки через механізм права (формально-правової рівності) невільна на перших порах маса людей поступово у процесі історичного розвитку стає вільною. Правова рівність робить свободу можливою і дійсною у всезагальній нормативно-правовій формі, у вигляді певного правопорядку, про що свідчить світовий досвід розвитку свободи, права, рівності в людських стосунках. Щоправда, за фальсифікації чи хибного тлумачення сутності права (коли його розглядають як будь-які забаганки владних структур, законодавство, що може мати довільний, антиправовий характер), право і свобода, право і рівність можуть протиставлятись. Такі протиставлення, що здебільшого переслідують певні соціально-політичні інтереси, далекі від наукових, оскільки змісту понять, що протиставляються, надають довільних значень.
   Якщо йдеться про свободу, а не про привілеї, свавілля, то вона просто неможлива без принципу і норм рівності, без загального правила, єдиного масштабу і рівної міри свободи, тобто без права. Свобода не лише не протистоїть правовій рівності, вона можлива лише за такої рівності, втілена в ній. Свобода і рівність невіддільні, вони передбачають одна одну. Адже визначальною фігурою свободи у її людському вимірі є вільна особа як необхідна основа правоздатності й правосуб´єктності. А свободу індивідів можна виразити тільки через загальний принцип і норми рівності цих індивідів у певній сфері й формі їх взаємовідносин. Право — всезагальний масштаб і рівна міра саме і передусім свободи людей. Вільні індивіди — носії, суть і сенс права. Там, де заперечується вільна особистість, правове значення фізичної особи, там немає і не може бути права, правових індивідуальних, колективних, інституційних суб´єктів права, правових законів і правових відносин як у суспільстві, так і в конкретних сферах суспільно-політичного життя.
   Розуміння права як рівностей (загального масштабу і рівної міри свободи людей) охоплює собою і справедливість (лат. justitia) як його внутрішню властивість і якість. Справедливість належить до поняття права. Право завжди справедливе і є носієм справедливості, яка, власне, тому і справедлива, що втілює і виражає загальнозначущу правильність, яка означає загальну правомірність (суть, начала права, сенс правового принципу загальної рівності й свободи).
   Діяти справедливо означає діяти правомірно, відповідно до загальних і рівних вимог права. Такий правовий сенс справедливості має чи не найяскравіше адекватне відображення в образі давньогрецької богині справедливості й правосуддя Феміди, яка наглядала за тим, щоб ні люди, ні боги не порушували законів. Її зав´язані очі, терези в руках як символи безсторонності дохідливо відображають уявлення про властиву праву загальнозначимість, імперативність, абстрактно-формальну рівність, тобто його внутрішню єдність із справедливістю. Його вимоги абсолютно однакові щодо всіх, в тому числі й носіїв влади, які встановлюють певне правоположення. Справедливість — це самовияв, самосвідомість, самооцінка права, водночас і правова оцінка всього неправового. Іншого принципу, окрім принципу права, справедливість не має.
   Заперечення правового характеру і сенсу справедливості призводить до того, що за справедливість можуть видавати якесь неправове начало: вимоги зрівнялівки чи привілеїв певним категоріям суспільних індивідів, певні політичні, економічні, соціальні, світоглядні уявлення, інтереси тощо. Такі неправові дії неодмінно поринають у сферу суб´єктивізму і релятивізму, породжують безліч протиборних неправових уявлень про справедливість і право, односторонні посягання окремого начала на всезагальність. Хоча насправді вони є лише особливими сферами у загальному просторі буття і дії права та правової справедливості, специфічними об´єктами, а не суб´єктами справедливої правової регуляції.
   У кожній системі суспільних відносин є особливі інтереси і домагання, а тому вони повинні отримати у праві своє справедливе формулювання, задоволення і захист. А це можливо лише тому, що справедливість не зливається з цими домаганнями і не є нормативним вираженням якогось одного із цих інтересів. Вона, репрезентуючи загальне правове начало, піднімається над усім цим партикуляризмом (прагнення певних частин цілого до реалізації своїх інтересів), на єдиних терезах правової регуляції і правосуддя зважує й оцінює їх формально — рівним, а тому й однаково справедливим для всіх правовим мірилом.
   У просторі загальності й загальнозначимості принципу правової рівності і права як регулятора суспільних відносин вільних суб´єктів тільки правова справедливість критерієм правомірності чи неправомірності всіх інших посягань на роль і місце справедливості. Віддаючи належне кожному, вона робить це єдиноможливим, загальним і рівним для всіх правовим чином, відкидаючи привілеї та утверджуючи свободу.

 
< Попередня   Наступна >