§ 2. Адміністративне право Німеччини У Німеччині розрізняються поняття адміністративного права у широкому та вузькому розумінні. У широкому — це сума таких правових приписів, котрі організують управління або повинні брати участь у його здійсненні. У вузькому — це сукупність писаних та неписаних правових приписів публічного права, які або конституюють державне управління у організаційному сенсі, або прямо і безпосередньо регулюють діяльність органів державного управління (за винятком норм конституційного та адміністративно-процесуального права). Отже, поняття адміністративного права тісно пов'язане з поняттям державного (або публічного) управління, позаяк адміністративне право вважають у Німеччині правом публічного управління. Засновник німецької школи адміністративного права Отто Майєр під публічним управлінням розумів діяльність держави із здійснення її цілей, за винятком законодавства та судочинства. Німецька теорія адміністративного права, як і теорія публічного управління, розвивається у руслі континентально-європейської традиції. На думку німецьких адміністративістів, адміністративне право не можна вивчати, не досліджуючи паралельно теорію публічного управління. Діяльність у сфері публічного управління полягає у виданні нормативно-правових, індивідуальних правових актів, а також укладанні адміністративно-правових договорів. Саме поняття публічної діяльності визначається, як і предмет адміністративного права у Франції, за традиційним для Німеччини методом виключення. Так, до публічно-правової діяльності належить діяльність, за винятком приватно-правової, де громадяни і юридичні особи виступають у взаємовідносинах з органами управління як рівноправні суб'єкти. Словник адміністративного права ФРН виводить поняття адміністративного права із завдань управління і характеризує його як публічне право, яке не є конституційним, державним або процесуальним. Особливе місце серед джерел адміністративного права ФРН посідають рішення Федерального адміністративного суду і міжнародні угоди. До суб'єктів адміністративного права належать суб'єкти публічного права, тобто носії публічної влади. Серед них називають органи державної виконавчої влади, державні установи федерації та земель, публічні корпорації, публічні фонди, самостійні майнові організації публічного права, приватні підприємства з наданими їм публічними функціями. Федеральний президент виконує функції глави держави, призначає чиновників та суддів федерації, підписує закони, має право помилування. Його місце у системі виконавчої влади не є провідним. Федеральний уряд складається з федерального канцлера і федеральних міністрів. Уряд визначає публічні права і сфери діяльності окремих установ, їх організацію. Федеральний канцлер визначає напрям політики і несе за це відповідальність. Він очолює уряд і керує ним. Державні установи посідають центральне місце у системі управління. Державними установами є суб'єкти публічної влади, тобто юридичні особи публічного права, які уповноважені виконувати публічні функції щодо третіх осіб. Найбільш поширений розподіл державних установ на установи федерації та установи земель. Корпорації публічного права також за своєю суттю є установами, оскільки виконують функції публічної влади, але не є державними установами. Держава через них здійснює так зване опосередковане управління. Корпорації публічного права є юридичними особами публічного права і поділяються на територіальні та персональні. До територіальних належать комуни та їхні спілки. Персональні корпорації становить сукупність (спільнота) осіб з певною особистою або професійною кваліфікацією. Це різноманітні професійні об'єднання (камери): ремісницька палата, лікарська, адвокатська, торгова, сільськогосподарська тощо, а також вищі школи. Ці корпорації мають право приймати загальнообов'язкові (в межах компетенції) норми, котрі розглядаються як закони у матеріальному сенсі. Членство у деяких корпораціях є обов'язковим. Самостійні майнові організації публічного права також є юридичними особами публічного права і визначаються як організаційна єдність майнових і кадрових засобів (майно і управлінський апарат) у руках носія публічного управління, призначена забезпечити досягнення певних управлінських цілей. Ці організації надають різноманітні послуги, на які громадяни у певних ситуаціях мають право. За наявності спеціального повноваження вони можуть приймати правові акти, хоча це не є їх головною метою (радіо, публічні ощадні каси, федеральний банк тощо). Вони, як і інші майнові організації, не мають членів, не є корпораціями, але мають клієнтів, з котрими можуть перебувати у досить тривалих і складних відносинах. Метою створення таких організацій є звільнення суто управлінських структур від підприємницької діяльності. Як і в інших країнах, у Німеччині прийнято безліч нормативних актів, що є джерелами адміністративного права. У ієрархії таких джерел спочатку стоять Конституція, конституційні закони, потім інші нормативно-правові акти, приписи, що не мають внутрішньо-управлінського значення, статути, звичаєве право, міжнародне право. Нормативно-правові акти, що приймаються суб'єктами адміністративного права (носіями публічної влади), є законами лише у матеріальному сенсі. Вони є засобом звільнення законодавця від другорядних проблем. Видання таких актів розцінюється як спрощена форма законодавства, вони приймаються на підставі доручення законодавця і підпорядковані закону. Ряд адміністративних актів не мають нормативного значення: циркуляри, директиви, плани тощо. Адміністративний акт, що є класичним інструментом німецького адміністративного права, охоплює окремі заходи управління, що регулюються загальними правовими нормами. Конструкція адміністративного акту, як вважається, має коріння у французькому адміністративному праві, метою його рецепції було забезпечення захисту громадян від управлінських дій. Адміністративним актом є будь-яке розпорядження, рішення, інші публічні засоби, котрі приймаються установою для врегулювання окремого випадку в галузі публічного права і безпосередньо діють ззовні. Існує декілька підстав для класифікації адміністративних актів. Наприклад, виокремлюють такі адміністративні акти, котрі надають пільги, і такі, що обтяжують (щодо конкретної особи); такі, які повинні виконуватися, і такі, виконання яких не є обов'язковим (за наслідками); попередні, одноразові, тривалі (за часом дії); спрямовані на речі або на особу (за предметом) тощо. Найбільш суттєвим вважається розподіл адміністративно-правових актів на превентивні та репресивні. Щодо публічно-правового договору, то він лише поступово набув визнання у законодавстві й доктрині адміністративного права Німеччини, адже його природа не характерна для традиційної моделі адміністративно-правового регулювання. Конструкція публічно-правового договору містить три елементи. По-перше, це — договір; по-друге, він поширюється на сферу публічного права; по-третє, він визначає виникнення, зміну або припинення правовідносин. Державна служба є інститутом адміністративного права, чиновники за своїм правовим становищем відрізняються від службовців, що працюють за наймом. Отже, поняття “чиновник” і “службовець” не є у Німеччині ідентичними. Для чиновницва Німеччини, як і інших західноєвропейських країн, характерні певні засади: чітка ієрархія, підпорядкування, окрема юрисдикція при порушенні службової дисципліни. Крім цього, до чиновника висуваються певні вимоги: він має бути німцем за національністю, психічно та фізично здоровим, мати стабільне матеріальне становище, має присягнути в тому, що завжди захищатиме вільний демократичний лад, спираючись на Основний Закон. У Німеччині існує чотири ранги чиновників: нижчий, середній, підвищений та високий. Особливу категорію становлять посадові особи, визначення яких дає кримінальне право. За німецьким кримінальним правом посадовими особами є: 1) чиновники або судді; 2) особи, що перебувають в інших публічно-правових відносинах; 3) особи, які іншим чином здійснюють завдання публічного управління при органі влади або за його дорученням. Обов'язковим перед зарахуванням на посаду є проходження випробувального терміну. Його тривалість залежить від рангу чиновника: для нижчого рангу — один рік, для середнього - два роки, для підвищеного — три і для вищого — чотири. Це мінімальний термін і тому не підлягає скороченню. Чиновники призначаються довічно (після досягнення 27-річного віку і проходження випробування). Крім того, виокремлюються чиновники, які проходять випробувальний термін. Є також такі категорії, як політичні чиновники і почесні чиновники. За німецькою адміністративно-правовою традицією, чиновники перебувають з державою у публічно-правових, а службовці — у приватноправових відносинах. Законодавство щодо чиновників, з одного боку, є частиною правових основ державної служби взагалі, а з іншого — утворює розділ Особливої частини адміністративного права. У Німеччині не встановлено умови “деполітізації” чиновництва, вони можуть перебувати у політичних партіях, дотримуватися певних політичних поглядів. Але у федеральному законі щодо чиновників встановлено принцип служіння не окремій партії, а усьому німецькому народу. Тому виконувати свої обов'язки чиновник має позапартійно, справедливо, зважаючи на загальний добробут та інтереси суспільства в цілому. Політична діяльність не повинна цьому перешкоджати. Суттєвими є положення про обов'язок зберігати службову таємницю, заборону страйків, обмеження на спілкування з пресою, обмежені можливості для заняття додатковою діяльністю тощо. Обов'язком чиновника є несення служби з повною віддачею, турбота про подальшу освіту та здоров'я. Держава ж повинна турбуватися про чиновництво, забезпечуючи відповідну заробітну платню, пенсію та інші соціальні виплати. Серед підстав виникнення державно-службових відносин розрізняють: призначення на посаду на підставі адміністративного акту на розсуд керівника установи; зарахування на посаду в результаті успішного складання конкурсних іспитів; кооптацію та обрання на посаду. Адміністративна юстиція у Німеччині почала формуватися на початку XIX ст. Розмежування права на приватне і публічне призвело, з одного боку, до обмеження компетенції (підсудності) звичайних судів, а з іншого — до виникнення адміністративної юстиції, тобто органів контролю за управлінням. Зразком для наслідування став французький досвід здійснення такого контролю через Державну Раду. Німецьке адміністративне судочинство того часу функціонувало за принципом, згідно з яким компетенція адміністративних судів обмежувалася конкретним переліком спорів. Такий стан зберігався до кінця Другої світової війни, коли до законодавства Німеччини було введено генеральне застереження, за яким можна було оскаржити у адміністративному суді будь-який адміністративний акт. На відміну від французької системи, для якої характерне насамперед здійснення судом об'єктивного контролю щодо норм, що застосовуються, німецька адміністративна юстиція створена для забезпечення передусім судового захисту прав громадян. Адміністративна юстиція визначається як правосуддя (судочинство) з питань публічного управління, що не збігаються з підсудністю конституційних судів. Систему адміністративних судів Німеччини становлять Федеральний адміністративний суд, вищі адміністративні суди й адміністративні суди федеральних земель. Адміністративні суди земель є судами першої інстанції, Вищі адміністративні суди — апеляційною інстанцією. Касаційною інстанцією виступає Федеральний адміністративний суд. Доступ до адміністративних судів має будь-яка особа, права якої порушено публічною владою. Під публічною владою, згідно з висновком Федерального Конституційного суду, розуміється лише виконавча влада. Правовий захист адміністративними судами можливий у випадку, коли порушуються індивідуальні права особи, тобто метою є захист прав, що належить конкретній особі. Йдеться не лише про основні конституційні права (порушення яких можна оскаржити безпосередньо до Конституційного суду), але й про всі інші визначені законодавством суб'єктивні права, насамперед ті, котрі визначаються як суб'єктивні публічні права. Поняття суб'єктивного публічного права об'єднує всі визнані діючим правом індивідуальні інтереси. Принциповим тут є те, що правова норма має сприяти не лише інтересам спільноти, а й індивіда. Поняття публічно-правового спору об'єднує всі випадки, в яких спірними є правові наслідки застосування публічного права. При цьому публічно-правовою вважається будь-яка правова норма, у якій носієм державної влади є суб'єкт підпорядкування. У певних сферах публічної адміністрації діють самостійні гілки судової системи: фінансові суди та суди із соціальних справ. Фінансове і соціальне судочинство є видами так званого спеціального адміністративного судочинства. Адміністративне судочинство (провадження у адміністративних судах) поділяється на два види: попередній (тимчасовий) правовий захист і основне судочинство. Звернення до адміністративного суду можливе лише після попереднього адміністративного оскарження. Як і у Франції, німецьке адміністративне судочинство грунтується на принципах так званого “інквізиційного” процесу, згідно з якими суддя (суд) має самостійно, з власної ініціативи шукати докази, яких не вистачає, з метою прийняття справедливого, об'єктивного та законного рішення. Разом з тим, на відміну від Франції, адміністративні суди в Німеччині мають право не лише визнати недійсним адміністративний акт, але й зобов'язати адміністративний орган видати певний адміністративно-правовий акт.
|