Легітимність князівської влади

   Становлення державної ідеології, політико-правових норм було тісно пов´язано зі складними процесами в суспільному житті, відображаючи його вимоги й потреби.
   Як відомо, з 10—13 ст. організація Київської держави, її влада й соціальна структура зазнали великих змін. За князювання Володимира була проведена адміністративна реформа, спрямована на ліквідацію "племінного" князювання й запровадження нового адміністративного поділу країни на уділи — землі довкола найбільших міст. Очолювали адміністративно-політичну владу сини великого князя або довірені особи з великокнязівського оточення — посадники. За Володимира та Ярослава процеси централізації досягли високого ступеня розвитку. Завершується формування основних атрибутів державності, ранньофеодального апарату, відірваної від народу публічної влади, політичної й правової ідеології, писаного законодавства.
   Центральне місце в суспільно-політичній думці Київської Русі належить проблемі князя та князівської влади. Як і багато інших державних інститутів ранньокласового суспільства, князівська влада формувалася з органів військової демократії. У процесі еволюції військово-політичних союзів 7—9 ст. складалися умови для перетворення племінних вождів на носіїв державно-політичної влади, формувалися відповідні функціональні обов´язки. Серед них важливе значення мали військове керівництво, організація збройних походів проти ворогів.
   Тогочасна література всіляко прославляла вояцьку хоробрість, бойові звитяги, нещадність до ворогів. Найвищі вимоги ставилися до князя, який мав бути особливо хоробрим, сміливим, своїм прикладом вести воїнів на супротивника. Ось як звертався Святослав до своїх воїнів напередодні битви:
   І не посоромимо землі Руської.
   А ляжемо тут кістьми, мертвим сорому ж немає.
   А коли побіжимо, то сором нам.
   І не маємо втікати, а станемо кріпко,
   Я ж попереду вас піду.
   До здобутків політичної думки Київської Русі слід віднести докорінну зміну поглядів на війну, на її роль у суспільному житті.
   Зауважимо, що Ярослав Мудрий не любив військової справи й не прагнув розширювати свої володіння шляхом застосування військової сили. Ідея миру, мирних відносин яскраво висловлена в передсмертному зверненні Ярослава до своїх синів. Він говорив їм: "...якщо будете жити в любові між собою, і Бог буде з вами, підгорне під вас ворогів ваших, і будете мирно жити, а коли будете в ненависті жити, в сварках і міжусобицях, то й самі загинете, й землю батьків та дідів своїх погубите, яку здобули трудом великим, тож слухайте брат брата, живіть мирно". Рішуче засуджується війна в геніальному "Слові о полку Ігоревім". Автор розкриває причини нещасливого походу 1185 р. й різко картає князів саме за схильність до міжусобної боротьби, "за готовність заради фальшивої лицарської слави завдати країні незмірних страждань і горя". Мужність, хоробрість, войовничість в авторському уявленні є не чеснотами, якими можна пишатися чи захоплюватися, а вадами, що межують зі злочином.
   У системі політичної влади князя вагома роль належала судовій діяльності, основне вістря якої було спрямоване на придушення класового невдоволення, а також на регуляцію правових відносин між громадянами. За свідченнями тогочасних документів, найвищою судовою інстанцією в країні був князь. Безумовно, він, як і вся тодішня адміністративна та правова система, відстоював класові інтереси феодалів. Але в свідомості народу ще довго зберігалася повага до родоплемінної старшини, тому князя і його суд сприймали як найвищий і справедливий суд. Згідно з церковно-державною політичною доктриною, князь був утіленням божої справедливості на землі. З наростанням класових суперечностей у суспільстві ідеал справедливого суду втілювався в шануванні князівської влади, яка розв´язувала ці суперечності.
   Поступово судова діяльність на місцях переходила до рук васалів, адміністрації князя й стала державною функцією. Тому виникла необхідність судової реформи, яка й була проведена Володимиром. У результаті її було розмежовано сфери юрисдикції між князем, церквою та васалами. Це було важливим елементом поділу владних відносин у політичному житті, відбрунькуванням судової влади (хоча ще й не за найвищим рівнем) від законодавчої та виконавчої. За князем залишався розгляд найважливіших кримінальних справ. Князівський суд поступово став регулятором відносин між феодалами. М. Брайчевський зазначає, що в країні не вдалося ввести смертну кару, що вже видану постанову через кілька років довелося скасувати. "Русь, — пише він, — аж до самої монгольської навали (чи не єдина середньовічна держава) не знала юридично санкціонованого вбивства як методу запобігання злочинам або покарання за них".
   Багато важило в політичній думці Київської Русі питання легітимності влади князя. Дослідження давньоруських уявлень про місце князя у владних системах, про сутність і межі князівської влади фактично лише починається. Найповніше про це мовиться в книжці О.П. Толочка "Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология". На основі широкого кола джерел, у тому числі іноземних, автор висловив свою точку зору щодо цієї проблеми. За його твердженням, у давньоруських поглядах на державну владу існувало дві протилежні правові концепції: колективних форм влади та влади одноосібної. Перша виявилася в існуванні київських "дуумвіратів" — співправлінні князів Ізяслава Мстиславовича й Вячеслава Володимировича, Рюрика Ростиславовича й Святослава Всеволодовича та ін. Безумовно, така форма правління могла відіграти позитивну роль за певних ситуацій. Втім, у політичній думці й політичній практиці домінує погляд на державну владу як на владу одноосібну. Першою перед-умовою для зайняття головного державного столу й, отже, для здійснення загальноруської влади відповідно до норм "сімейного права" був принцип "старійшинства", тобто престол посідав старший з князівської родини. "Політична думка Київської Русі 11 — 13 ст., — зазначає О. Толочко, — засуджувала як прояви "самовладдя", так і спроби його встановлення особистими зусиллями, бо поставлення князя й розміри його влади цілком у руках вищих сил, і бажати, а гірше того — домагатися більшого, означало ігнорувати божі промисли, іти проти світопорядку".
   Дослідники вважають, що абсолютної влади й навіть її ідеї Русь 11 — 13 ст. не знала. А вживані в джерелах поняття "самовладдя", "самодержавство" свідчать не про принципово іншу владу, що практикувалась у реальному житті, а лише про відступ від ідеальної норми. "Одновладдя" сприймалося як альтернативна форма правління щодо колективного, але виключно як тимчасовий стан у рамках колективного владарювання.
   У давньоруських поглядах на суть державної влади домінувала думка, що суб´єктом влади й пов´язаної з нею земельної власності має бути не один якийсь князь, навіть київський, а весь князівський рід, у ставленні до якого правлячий князь виступає як тимчасовий володар. Цим поглядам відповідало й те, що правова свідомість домонгольської епохи визнавала право на державну владу, а отже, й посідання княжого столу тільки представниками одного роду - династії Рюриковичів.
   Важливе значення мала концепція, згідно з якою князь уже від народження розглядався як потенційний носій державної влади й узагалі як необхідний елемент державної структури. Право князя на престол — його невід´ємна якість, якою він володіє від народження. Тому князі мали особливий статус щодо решти населення.
   У 11 ст. політико-ідеологічне обґрунтування ролі одноосібної влади посилилося вже на час боротьби Ярослава Мудрого зі своїм братом Святополком за великокнязівський престол. Автор "Повісті временних літ" включив до неї традиційну доктрину, що заперечує випадковість у становленні монархічної влади. Він розглядає владу як суворо детерміноване явище: Бог дає владу кому захоче, ставить того "цесарем і князем, якого забажає".
   Подібні мотиви чітко проходять у "Слові..." Іларіона, який палко відстоював монархічну тенденцію князівської влади. В єдиновладді він убачав вирішальний фактор єдності й сили держави, її територіальної цілісності, збереження національної державності. Великокнязівський централізм, на думку автора твору, це єдиний шлях подолання тенденції до роздрібнення країни, посилення удільно-феодального сепаратизму.
   У пізніших документах, зокрема в "Повчанні..." Володимира Мономаха, вже значно виразнішою стає лінія на повну відповідальність монарха за долю країни. Політичні доктрини частково поєднуються з релігійними й спрямовуються на обґрунтування екстраординарного становища князівської влади. Поширюється догмат безумовної підлеглості князеві його підданих. Політичний аспект подібної доктрини зміцнював особливе становище давньоруського князя, його непідсудність ніяким органам і невідповідальність у загальноприйнятому розумінні. За вчинені дії князь ніс лише моральну відповідальність перед Богом і не підлягав нічиїм санкціям.
   Тут доречним буде навести думку Ф. Енгельса про роль королівської влади в розвитку західноєвропейських країн. Він писав, що в умовах тогочасного загального хаосу вона була прогресивним елементом, виступала представником нації, яка народжувалася, до неї тяжіли молоді революційні сили бюргерства. Союз королівської влади та бюргерства, що сформувалося в 10 ст., нерідко порушувався конфліктами протягом усього середньовіччя, поки не здобув остаточної перемоги.
   У системі політичних поглядів руської феодальної держави, формуванні владних відносин важливе місце належало представницьким установам, що мали глибокі демократичні традиції. У Київській Русі, як і в багатьох інших феодальних державах, існували відповідні структури: князівська рада, боярська рада, князівські з´їзди, собори тощо. Серед них найвпливовішою можна вважати князівську раду, становлення якої було результатом компромісу міцної державної структури з відживаючими, ще з періоду воєнної демократії, установами.
   Структурою, що справляла помітний вплив на функціонування князівської влади, відносини між князем і "людьми", широкими масами селян і міським населенням, залишалося віче. Воно прийшло із сивої давнини родоплемінного суспільства. Безумовно, що "золотий вік" віча та його установ періоду Київської Русі був уже далеко в минулому. Але й не рахуватися з ним князі не могли, їхнє володарювання великою мірою залежало від волі віча. Та й серед народних мас іще досить сильною була ця традиційна установа. Відомий дослідник давньоруського суспільства В.І. Сергієвич вважає, що характер тогочасного віча визначений двома умовами: слабкістю князівської влади і всесильністю особистої волі, такої звичайної для первісного суспільства.
   Здійснюючи своє особисте право, народ, що сходився на віче, брав безпосередню участь в обговоренні й розв´язанні важливих для держави питань. Кожен учасник віча нічим не був обмежений у своїх міркуваннях і висловлюваннях. Без народного бажання віче ніколи не могло відбутися, коли б навіть скликав його князь. Компетенція віча надзвичайно широка: цей верховний орган влади міст і земель вирішував питання війни та миру, фінансів, обговорював закони, мав право "закликати князів", ставити їх на володіння, виганяти тих, які не влаштовували громаду. Звичайно, всі ці ситуації регулювалися не лише бажанням народного зібрання, а й правилами, законами, що діяли як у містах, так і в сільській місцевості, відкриваючи широкі можливості самоврядування. "У старих городах, — зазначає літописець, — були старі перекази і звички, які обмежували владу князя. Тогочасні жителі вважали владу князя нижчою від своєї вічової влади".
   Отже, незважаючи на авторитет і громадську вагу князя, існування віча в добу Київської Русі обмежувало князівську владу, робило її інституцією, покликаною оберігати інтереси суспільства.
   У системі регуляції політичних відносин руської феодальної держави важливе місце належало церкві. Церква і держава — дві могутні організації, що мали спільні економічні та політичні інтереси, й це робило їх союзниками. Водночас їх стосунки були позначені низкою суперечливих тенденцій.
   Князь Володимир, зупиняючи свій погляд на християнстві, враховував, що в системі візантійської державності церковна влада перебувала в підпорядкованому становищі, в усьому залежала від імператора. Становище ж константинопольского монарха цілком відповідало політичним устремлінням Володимира Святославовича, а тому він спирався у своїй діяльності на практику візантійських правителів. Стосунки світської влади з церковною на Русі дістали відображення в ідеї "богоданості" князівської влади, єдиновладдя князя. У "Слові..." Іларіона князь є "єдинодержцем" своїх володінь, автор "Повісті временних літ" називає Ярослава Мудрого "самовластием" Руської землі. Отже, ми бачимо, що, як і в ранньофеодальних державах Західної Європи, так і в Русі, церковне обґрунтування монархічної влади еволюціонувало до утвердження принципу: монарх — помазаник божий.
   У багатьох тогочасних документах проходить думка, що князь є самовладним правителем, який не потребує посередників ні в стосунках із підлеглими, ні в ставленні до Бога. Духівництву та церкві відводилася другорядна роль серед тих, хто служить князеві й сприяє реалізації його задумів.
   Церква брала участь у виконанні державних функцій шляхом ідеологічного примусу й виправдання соціальної політики держави. У сфері її впливу перебували сімейно-шлюбні відносини, а також правотворчі функції держави, оскільки вона боролася за визнання божественності князівського законодавства. Церква освячувала карально-владні дії держави, поряд із цим у відносинах між церквою й державою, особливо в 12 ст., спостерігаємо претензію духівництва на керівну роль стосовно світської політичної влади, що ставило його в опозицію до великокнязівського престолу. Ця тенденція посилюється в умовах князівських міжусобиць і феодальної роздробленості.
   Отже, український народ і його предки з найдавніших часів були автохтонами на території сучасної України. Тут у ході розвитку складних суспільних процесів відбулися великі прогресивні зрушення у формуванні політико-владних структур.
   Дані про політичне життя того часу надзвичайно бідні, в них, до того ж, чимало суперечностей і перекручень, причому з´ясувати рівень цих викривлень надзвичайно складно. Осмислення генезису політичних ідей ускладнюється тим, що політична думка в ті часи ще не виділялась із загальної релігійно-теологічної свідомості, були відсутні розвинуті форми теоретичного осмислення світу. Політична наука ще не змогла сформуватися в окремий тип політичної діяльності.
   В умовах існування могутньої ранньофеодальної держави — Київської Русі, яка займала гідне місце серед цивілізованих європейських народів, політичні ідеї виступали важливим чинником державотворення, регуляції суспільно-політичних відносин.
   Сутність основних етапів формування та розвитку політичних ідей у прадавніх та ранньослов´янських спільнотах подано нижче.