Підручники онлайн
Партнери

Авторські реферати,
дипломні та курсові роботи

Предмети
Аграрне право
Адміністративне право
Банківське право
Господарське право
Екологічне право
Екологія
Етика та Естетика
Житлове право
Журналістика
Земельне право
Інформаційне право
Історія держави і права
Історія економіки
Історія України
Конкурентне право
Конституційне право
Кримінальне право
Кримінологія
Культурологія
Менеджмент
Міжнародне право
Нотаріат
Ораторське мистецтво
Педагогіка
Податкове право
Політологія
Порівняльне правознавство
Право інтелектуальної власності
Право соціального забезпечення
Психологія
Релігієзнавство
Сімейне право
Соціологія
Судова медицина
Судові та правоохоронні органи
Теорія держави і права
Трудове право
Філософія
Філософія права
Фінансове право
Цивільне право
Цивільний процес
Юридична деонтологія


3. Математична школа в економічній теорії

3. Математична школа в економічній теорії

   Математична школа в економічної теорії виникла у середині ХІХ ст., на основі використання математичних методів та моделей для опису економічних явищ і процесів та розрахунку економічних показників. Найбільший внесок в розвиток цього напряму в економічної теорії зробили В. С. Джевонс, Л. Вальрас, В. Парето.
   Вільям Стенлі Джевонс (1835 – 1882) відомий англійський економіст, статистик і філософ, засновник математичної школи політичної економії. Народився у Ліверпулі у заможної сім’ї торгівця. Закінчив Лондонський університетській коледж, де вивчав математику, хімію та металургію. Водночас займався самоосвітою, цікавився статистикою, економікою. У 1866 р. В. С. Джевонс отримав наукове звання і посаду професора кафедри логіки, філософії й політичної економії в коледжі Оуенс в Манчестері. У 1876 – 1880 рр. працював у Лондонському університетському коледжі, де викладав курс політичної економії.
   Велику роль на формування світогляду В. С. Джевонса зробили утилітаристські ідеї англійського філософа Єремії Бентама, які були розповсюджені в країні у тої час. Економічні ідеї В. С. Джевонса співзвучні з законами Госсена, що і дало підстави вважати його одним із засновників маржиналізму.
   В історію світової економічної думки вчений увійшов як один із авторів математичної форми виразу економічної науки.
   Основні економічні ідеї В. С. Джевонс виклав в працях „Теорія політичної економії”( 1871) та „Принципи науки” (1874), де з суб’єктивістсько-психологічних та індивідуалістських позицій розглядалися процеси і явища господарського життя. Його ідейними спадкоємцями по лондонській економічній школі стали відомі економісти ХХ ст. Е. Кеннан, Ф. фон Хайєк, Л. Роббінс та ін.
   У своїх економічних працях В. С. Джевонс виклав своє розуміння предмета політичної економії, розвивав теорію граничної корисності, теорію обміну (цінності) та теорію капіталу, розробив теорію пропозиції праці.В. С. Джевонс вважав, що:
   – предметом вивчення політичної економії є поведінка суб’єкта господарювання з метою виявлення можливостей максимального задоволення потреб при мінімумі зусиль. „Політична економія, – писав В. С. Джевонс, – це наука про зусилля для задоволення потреб; вона вчить нас знаходити найкоротший шлях до досягнення задоволення наших бажань. Мета, до якої ми прагнемо, – це здобуття якомога більшого багатства, затративши якомога менше праці” [17, с. 14];
   – необхідно відмовитися від терміну „політична економія” як синоніму загальної економічної теорії. Відмова обґрунтована тим, що цей термін перестав відповідати тим пріоритетам, які раніше вивчала економічна наука. На думку В. С. Джевонса, головним суто економічним завданням науки стало вивчення умов отримання споживачем максимуму насолод (задоволення потреб) з мінімуму зусиль (витрат). А це ніяк не пов’язане з політичними, моральними і іншими факторами.
   – найкращим терміном для економічної науки є „економікс”, тобто економічна теорія, тому що він більше відповідає тим завданням, які розв’язує ця наука. В. С. Джевонс був першим серед вчених-економістів, хто відмовився використовувати термін „політична економія” як синонім загальної економічної теорії. А. Маршалл же ввів термін ”економікс” в науковий обіг лише у 1890 р.;
   – проблеми виміру є перешкодою на шляху перетворення економічної теорії в одну із природничих наук. На думку В. С. Джевонса, „політичну економію можна було б поступово підняти до точної науки, якщо б комерційна статистика була б набагато більш повною і вірогідною, ніж сьогодні, щоб можна було б з допомогою числових даних надати формулам вичерпне значення” [95, с. 55].
   В центрі теорії граничної корисності В. С. Джевонса знаходиться ставлення людини до продукту, її бажання потреби. Будучи впевненим, що економічні закони подібні до законів природи, вчений зосереджував увагу на сфері споживання. У цій теорії В. С. Джевонс доводив, що:
   – головним законом цієї сфери є сформульований Г. Госсеном закон спадної граничної (кінцевої) корисності. В. С. Джевонс розвинув цей закон на ґрунті фізіологічного принципу, згідно з яким величина задоволення від споживання кожної додаткової одиниці певного виду благ знижується;
   – увесь запас благ, яким володіє суб’єкт господарювання, можна поділити на будь-яку кількість частин;
   – корисність останнього додавання безкінечно малої кількості усього запасу благ є „кінцевим ступенем корисності”. Таке трактування граничної корисності було новим. Представники австрійської школи маржиналізму розглядали граничну корисність як корисність останньої одиниці наявного запасу економічних благ;
   – побудував коефіцієнт корисності – це відношення останнього приросту або безкінечно малої частки предмета до приросту задоволення, яке воно викликає, і то і інше, звичайно, має бути виражено у відповідних одиницях. В. С. Джевонс стверджував, що коефіцієнт корисності – це певна, у цілому спадна функція від всієї споживаної кількості предмету;
   – визначав мінову вартість через кінцеву корисність (тобто попитом);
   – сформулював правило (принцип), яким керується споживач, прагнучи отримати максимум корисності: свій дохід він розподілятиме так, щоб „кінцеві ступені корисності” всіх товарів, що споживаються, були рівними;
   Теорія обміну (цінності), яку В. С. Джевонс вважав ключовою проблемою запропонованої ним „науки економікс”, є наслідком законів корисності. Згідно цієї теорії, обмін є одним із „визначальних способів нарощування багатства, якийпостійно викликає приріст користі” [17, c. 86]. У теорії обміну (цінності) В. С. Джевонс:
   – проголошував, що якщо у людини є якийсь корисний предмет, але предмет, який належить іншій людині, має для нього значно більшу корисність, він буде радий віддати свій в обмін на інший. Але необхідною умовою для цього є те, щоб інша людина також отримала вигоду або, у крайньому разі, не втратила при цьому обміні;
   – вважав, що обмін можливий лише на основі оцінки корисності предметів кожної стороною, яка здійснюється шляхом інтегрування відповідних функцій корисності, причому межею служить кількість кожного предмету. Баланс корисності з обох сторін приведе до обміну;
   – сформулював правило (принцип) торгів, яким керуються суб’єкти господарювання при обміні, прагнучи отримати максимум корисності. Згідно цього принципу, максимальна торгова вигода обох партнерів, які домовляються про купівлю-продаж між собою, буде мати місце в тому випадку, якщо співвідношення цін є пропорційним відношенню кінцевих ступенів корисностей благ в очах кожного з партнерів. Цей принцип був використаний вченим ще при дослідженні теорії граничної корисності;
   – підкреслював, що суб’єкти ринку забезпечують одержання людиною такої комбінації товарів, яка в найбільшій мірі задовольняє її потреби;
   – виходив з того, що хоча обміни регулюються рівняннями, не може бути рівності між всіма отриманими і втраченими корисностями, які визначаються інтегруванням функцій корисності відповідних товарів до і після обміну. На думку В. С. Джевонса, баланс – це виграш в корисності, і виходячи з природи обміну, у крайньому разі, одна із сторін має отримати вигоду;
   – стверджував, що ціна товару функціонально залежить від кінцевої корисності, а остання, в свою чергу, – від товарних цін, обумовлених витратами виробництва. Таке розуміння означає, що В. С. Джевонс не сприймав самостійного значення витрат і граничної корисності, як це з часом „відкрили” А. Маршалл і В. Парето;
   – під „терміном „цінність” розумів пропорцію, за якою обмінюються певні кількості продукції. Цінність, – писав В. С. Джевонс, – означає лише те, що певна кількість якоїсь продукції обмінюється на певну кількість іншої продукції і лише пропорції цих кількостей визначають цінність” [17, c. 89].
   Розробив теорію пропозиції праці, використовуючи концепцію граничної корисності. Згідно з цієї теорії процес праці буде відбуватися до тих пір, поки негативна корисність праці буде меншою за абсолютним значенням, за позитивну корисність створеного нею продукту. У теорії пропозиції праці В. С. Джевонс:
   – застосовує теорію граничної корисності до праці не тільки як до фактору виробництва, а й як до праці як процесу;
   – визначав роль праці, витрат виробництва у з’ясуванні мінової цінності (вартості) товарів, зокрема через вплив на величину пропозиції та кінцеву ступінь корисності. Однак при цьому суб’єктивній оцінці споживача надавав вирішальну роль;
   – виходив з того, що упродовж тривалого періоду витрати виробництва перетворюються на самостійний елемент вартості (цінності);
   – розглядав працю як страждання працівника під час створення корисності;
   – стверджував, що коли затрати праці становляться значними, праця становиться тяжкою (набуває негативну корисність). Тому процес праці вважав В. С. Джевонс, буде тривати доти, доки його негативна корисність менше за абсолютною величиною, ніж корисність продукту, який створюється цією працією. Інакше кажучи, праця буде інтенсивною і тривалою до тих пір, поки наступне прирощення не стане приносити більше страждань, ніж приносить задоволення приріст продукції, отриманий таким чином. Тоді тягар праці буде припинений, але до цього моменту його завжди буде супроводжувати надлишок задоволення. Вчений вважав очевидним, що момент закінчення праці буде залежати від останнього відношення корисності виробленого продукту. Використовуючи положення концепції насолоди і страждань Є. Бентама, вчений:
   - стверджував, що насолода вимірюється її інтенсивністю і тривалістю;
   - зазначав, що вимірити на практиці комплекс насолод і страждань неможливо, оскільки не існує одиниці вимірювання. На думку В. С. Джевонса, неможливо апріорі порівняти працю землекопа, тесляра, педагога, юриста, тобто звести складну працю до простої. Тому цінність праці повинна вимірюватися цінністю створеного цією працєю продукту, а не навпаки;
   – припускав як очевидне і вірне те, що здібності людини безкінечно різноманітні, чи вони, пов’язані з природою або освітою, тому як здібності однієї і теж людини можуть змінюватися в залежності від того, який предмет він виробляє, так і будь-які дві людини можуть проявити різні здібності щодо виробництва одного і того ж предмета. В. С. Джевонс відзначав, що це дійсно знаходиться у прямому протиріччі з помилковим спрощенням даної проблеми, зробленим Д. Рікардо, коли він припускав, що всі робітники володіють певними постійними здібностями; причому, механіки більш високого класу та інші кваліфіковані або виробники, які володіють глибокими знаннями, розглядалися ним просто як винятки з правила.
   Теорія капіталу розвиває роль капіталу як джерела створення нового багатства. У цій теорії В. С. Джевонс, „визначав капітал як річ, що складається із багатьох корисних властивостей, які, задовольняючи усі звичайні бажання і потреби працівника, дають йому можливість зайнятися тими видами робіт, результат яких буде відстрочений на більш або менш тривалий період часу. Коротше – це засіб існування робітників”. Капітал вчений розглядав з двох боків, як:
   – запас засобів до існування, запас багатства, яким володіють капіталісти і який частково „авансується” робітникові у вигляді заробітної плати;
   – фонд цінностей.
   Розвиваючи роль капіталу, В. С. Джевонс стверджував, що:
   – не підлягає сумніву те, що будівлі, знаряддя праці, матеріали і так далі е необхідними засобами виробництва; але самі вони вже є продуктом праці, у якому приймав участь капітал, або засоби до існування. Вони є результатом докладання капіталу до праці на стадії, яка не є кінцевою;
   – не маючи капітала, людина повинна мати негайні доходи, інакше вона загине. Маючи капітал, людина може навесні посіяти те, що збере лише восени; або вона зможе зробити крок у напряму, який полегшить працю, як будівництво звичайних і залізничних доріг, які не окуплять себе повністю протягом багатьох років. Більшість удосконалених способів прикладання праці вимагає, щоб володіння результатом було б відстрочено;
   – кількість капіталу оцінюється тією кількістю корисності, володіння якою відстрочено, розмір зайнятості капіталу – це кількість корисності, помножене на кількість одиниць часу, на яке відстрочено це володіння.
   Аналізуючи відсоток, В. С. Джевонс:
   – стверджував, що ставка процента завжди визначається відношенням, в якому знаходиться додаткове прирощення продукції до прирощенню капіталу, яким воно було утворено;
   – критикував погляди економістів які проголошували, що стриманість утворює елемент відсотка. Робітники, на його думку, повинні сплачувати капіталістам відсоток, оскільки вони не спроможні заощадити кошти із своїх доходів і тому не можуть забезпечити себе засобами виробництва;
   – підтримав теорію Дж. Мілля про доцільність участі робітників у прибутках, оскільки це дає їм змогу стати дрібними підприємцями;
   – розподіляв прибуток на заробітну плату за управління, страхову премію за ризик і відсоток на капітал;
   – виходив з того, що нерівність в багатстві і доходах цілком залежить від рівня індивідуальних здібностей. Практика одначе це не підтвердила;
   – розвинув теорію індексів. В. С. Джевонс уперше побудував індекс цін за тривалий період, зважених за показниками базового року.
   Суттєвий внесок в розвиток маржиналізму внесла Лозаннська „математична” школа політичної економії, найвидатнішіми представниками якої були Леон Вальрас і Вільфредо Парето. Основним напрямом дослідження цієї школи став математичний аналіз загальної економічної рівноваги, заснованої на принципі взаємозалежності всіх елементів економічної системи.
   Марі Есері Леон Вальрас (1834 – 1910) відомий швейцарський економіст французького походження, засновник математичної школи в неокласичній економічній теорії. Народився у Франції в сім’ї професора філософії. Його наставником і вчителем був батько, економіст за освітою. Від нього Л. Вальрас перейняв, за висловом М. Блауга, не тільки погляд на максимізацію корисності як „золотий ключик до всіх дверей в економіці”, а й певні соціал-демократичні ідеї, зокрема віру в необхідність націоналізації землі й підтримки державою соціально незахищених верств населення [Мочерний,1, с. 136]. В молоді роки Л. Вальрас активно займався самоосвітою, цікавився класичною літературою, філософією, математикою, економікою. У 1854 р. вчився один рік, на правах вільного слухача, у Паризькому гірничому інституті.
   Своє трудове життя Л. Вальрас розпочав журналістом, писав статті на економічну і соціально-філософську тематику, працював клерком у залізничнійкомпанії, менеджером кооперативного банку. Після блискучого виступу 1860  р. на Міжнародній науковій конференції з питань оподаткування його запросили на посаду позаштатного, а згодом – штатного професора Лозаннського університету (Швейцарія).
   З 1870 р. він – керівник нововідкритої кафедри політичної економії в цьому університеті. Математична школа в економічної теорії, яку заснував у Лозанні Л. Вальрас, згодом отримала назву „лозаннської”. Після завершення трудової діяльності вчений передав кафедру своєму учню і послідовнику видатному італійському економісту В. Парето.
   В історію світової економічної думки Л. Вальрас увійшов як творець „маржиналістської революції”, автор моделі загальної економічної рівноваги і засновник Лозаннської неокласичної школи політичної економії, характерною рисою якої було економіко-математичне модулювання процесів господарського життя.
   Л. Вальрас – автор багатьох праць. Основні ідеї вченого знайшли відображення у працях „Теорія грошей” (1886), „Нарис соціальної економії. Теорія розподілу суспільного багатства” (1896), „Нариси прикладної політичної економії. Теорія виробництва суспільного багатства” (1898). Свою головну працю з економіки, яка принесла йому світову славу – „Елементи чистої політичної економії” – вчений опублікував у двох томах (І т. – 1874 р. і ІІ т. – 1877 р.). За життя автора вийшло три її перевидання (1889, 1896, 1900), кожне з яких суттєво доповнювало і збагачувало попереднє.
   У своїх працях Л. Вальрас, розвиваючи теорію граничної корисності, розробив теоретичну систему економічної науки та модель загальної економічної рівноваги.Теоретична система економічної науки Л. Вальраса – це система упорядкованих і пов’язаних між собою елементів науки, підвалини яких складають чиста, прикладна та соціальна економічні теорії. Вчений розглядав:
   – чисту економічну теорію як теорію чистого знання без ідеологічних і політичних нашарувань в економічному аналізі. За такою теорією, економічні явища і процеси природно розвиваються в умовах вільної конкуренції;
   – прикладну економічну теорію як нормативну теорію, що вивчає найбільш важливі економічні процеси і явища суспільного життя, спрямовані на забезпечення справедливості, моральності та порядку;
   – соціальну економічну теорію як теорію політики, що досліджує різні форми і способи справедливого розподілу суспільного багатства.
   Теорія граничної корисності розвивається Л. Вальрасом при аналізі та визначенні умов організації й координації конкурентної економіки механізмом встановлення цінової рівноваги, при описанні і формулюванні умов досягнення загальної ринкової рівноваги. Специфіка дослідження ним граничної корисності зводилася до постулату можливості виміру всіх видів економічної діяльності на єдиній шкалі корисності. При цьому, більш висока корисність означає і більш високій рівень добробуту. Корисність, зумовлена споживанням певного блага, залежить тільки від кількості цього блага, і загальна корисність утворюється додаванням корисностей, отриманих від споживання окремих благ. Важливою передумовою свого аналізу Л. Вальрас вважав ідею спадної граничної корисності, яка полягає в тому, що будь-який приріст корисності від споживання додаткової одиниці блага (що відповідає граничній корисності) зменшується із зростанням загальної кількості споживання благ певного виду [114, c. 136].
   Модель загальної економічної рівноваги визнається головним творчим досягненням Л. Вальраса, яка принесла вченому найбільшу популярність:
   – розрахована на економіку з замкнутою системою функціонування;
   – може функціонувати в умовах досконалої конкуренції;
   – описує статичну ринкову рівновагу в умовах повної зайнятості.
   Згідно цієї моделі, рівновага визначається як „стан, при якому ефективний попит і пропозиція виробничих послуг є рівними, існує постійна стала ціна на ринку продуктів і, на сам кінець, ціна продажу продуктів дорівнює витратам, втіленим у виробничих послугах. Дві перші умови відносяться до рівноваги обміну, третя – до рівноваги виробництва”.
   Модель загальної економічної рівноваги відображає у математичній формі взаємозалежність ринків товарів, послуг і виробничих ресурсів за умов досконалої конкуренції. Вона являє собою досить складну систему взаємопов’язаних рівнянь, де окремі рівноваги можуть бути досягнуті як певний „ідеал”, до якого прагне ринок досконалої конкуренції.
   На відміну від існувавших на тої час моделей ринкової рівноваги (А. Курно, В. Джевонса, А. Маршалла та ін.), модель Л. Вальраса характеризує не часткову (на окремому ринку), а загальну рівновагу на всіх ринках разом. Часткова модель рівноваги визначається рівноважними цінами та обсягами певного виду благ (споживчих товарів чи факторів виробництва) на окремому ізольованому ринку, вплив якого на інші ринки незначний або зовсім відсутній. Схематично модель загальної економічної рівноваги має такий вигляд (рис. 9.1).

Рис. 9.1. Схема моделі загальної ринкової рівноваги Л. Вальраса

Рис. 9.1. Схема моделі загальної ринкової рівноваги Л. Вальраса

   В моделі загальної економічної рівноваги Л. Вальраса:
   – усі суб’єкти господарської діяльності поділені на дві взаємопов’язані групи: фірми і домашні господарства;
   – всю різноманітність ринків відображають два основних види ринків: ринок факторів виробництва (ресурсів) і ринок споживчих товарів;
   – ролі продавців і покупців постійно змінюються. Фірми виступають:
   - на ринку ресурсів у ролі покупців факторів виробництва (праці, капіталу, землі);
   - на ринку споживчих товарів і послуг у ролі продавців вироблених товарів і послуг;
   – домашні господарства виступають:
   - на ринку ресурсів у ролі продавців факторів виробництва (праці, капіталу, землі);
   - на ринку споживчих товарів і послуг у ролі покупців товарів і послуг, що вироблені фірмами.
   – усі витрати фірм по виробництву товарів і послуг перетворюються у доходи домашніх господарств, і навпаки, всі витрати домашніх господарств – у доходи фірм – виробників товарів і послуг;
   – усі суб’єкти господарської діяльності прагнуть мінімізувати витрати і максимізувати власну вигоду.
   Загальна рівновага в економіці забезпечується за допомогою ринкового механізму, обміну. У цьому механізмі:
   – ціна виступає основним інструментом забезпечення ринкової рівноваги. Вирівнювання елементів ринкового механізму (попиту і пропозиції товарів) відбувається шляхом пошуку взаємоприйнятних цін, які водночас е цінами рівноваги;
   – рівноважна ціна установлюється у точці рівноваги між корисністю товару і витратами на його виробництво. Виступаючи як регулятор пропозицій обміну рівноважна ціна забезпечує поєднання ступеня корисності споживної цінності з рівнем витрат:
   - для покупця ціна виступає критерієм для оцінки граничної корисності певного товару відносно граничних корисностей інших товарів;
   - для продавця гранична корисність (ціна) визначається співвідношенням виручки і витрат, необхідних для виробництва товару.
   За розрахунками Л. Вальраса, рівновага на ринках факторів виробництва узгоджується з рівновагою на ринках споживчих товарів, якщо ціни:
   – на споживчі товари залежать від цін факторів (ренти, процента, заробітної плати);
   – на фактори виробництва залежать від цін споживчих товарів (продуктів харчування, промислових товарів).
   Учасники обмінних операцій мають дотримуватися принципу рівнозначних угод. Ціна однієї підсистеми залежить від цін іншої підсистеми. Кількість грошей, які сплачуються за фактори виробництва, має відповідати кількості грошей, які сплачуються за споживчі товари.
   Отже, загальна економічна рівновага має місце тоді, коли на ринку встановлюється одна ціна для рівнозначних товарів, яка відповідає витратам, їх граничній корисності. Саме така ціна:
   – вирівнює пропоновану кількість товарів з потребою;
   – узгоджує пропозицію товарів з попитом, робить їх відповідними.
   Мета моделі загальної економічної рівноваги:
   – об’єднати у взаємозв’язку усі економічні процеси і явища, що відбуваються у капіталістичному народному господарстві на основі принципу граничної корисності;
   – обґрунтувати загальні закони дії системи цін при наявності множини різноманітних ринків.
   Розробляючи модель загальної економічної рівноваги, Л. Вальрас сформулював закон, згідно якого:
   – економіка знаходиться у стані ринкової рівноваги, якщо сукупний попит дорівнює сукупній пропозиції, або ж коли сукупні доходи дорівнюють сукупним витратам;
   – за даних n ринків, якщо (n – 1) ринків перебувають у рівновазі, то останній ринок має теж бути рівноважним;
   – часткова рівновага на певному числі ринків не гарантує загальної рівноваги для всієї економіки з даною (більшою) кількістю ринків.
   Теоретична спадщина Л. Вальраса – це серйозний внесок в розвиток економічної науки. Вона стала засадою для переходу до розробки більш глибоких моделей економічної реальності. Розвиток теоретичної економічної системи вченого знайшов відображення у ХХ ст. в працях його послідовників В. Парето, Е. Бароне, Г. Касселя, Д. Хікса, А. Вальда, К.Ерроу, П. Самуєльсона та ін.
   Вільфредо Парето (1848 – 1923) відомий італійський економіст, соціолог, політолог, один із засновників Лозаннської школи політичної економії. Народився у Парижі в аристократичній сім’ї. Здобув математичну та інженерну освіту, закінчив у 1869 р. Туринський політехнічний університет.
   Працював інженером на залізниці у Флоренції, керівником управління металургійних заводів в Італії. З 1877 р. вивчав політичну економію. В 1893 – 1906 рр. – професор Лозаннського університету.
   Погляди В. Парето – демократа і прихильника економічного лібералізму, сформувалися під впливом маржинальних ідей видатних-вчених економістів М. Панталеоні, Л. Вальраса, А. Курно, Ф. Еджуорта та ін.
   Серед основних праць науковця – „Курс політичної економії” (у 2-х томах, 1896 – 1898), „Підручник політичної економії” (1906), „Трактат із загальної соціології” (1916).У працях В. Парето з політичної економії знайшли розвиток ідеї математичної школи та теорії загальної економічної рівноваги. В історію світової економічної думки вчений увійшов як автор „оптимуму Парето”.
   До основних теоретичних здобутків В. Парето відносять:
   – використання методології дослідження, яка базується на функціональній (математичній) залежності між рівнозначними економічними процесами і явищами. В. Парето відмовився від використання причинно-наслідкової залежності у суспільних явищах і процесах.
   – творче розуміння предмета політичної економії. В. Парето вважав, що політична економія повинна вивчати механізм, який установлює рівновагу між потребами людей і обмеженими ресурсами для їх задоволення;
   – дослідження економіки у стані динаміки. Вчений першим серед маржиналістів почав досліджувати економічні величини у стані динамічної рівноваги, коли:
   • граничні корисності потреб і постійні коефіцієнти виробництва починають змінюватися;
   • в загалі не відомо про розподіл економічних благ. В традиціях австрійської школи було розглядати проблеми цінності лише у стані статичної рівноваги економіки, коли відомі усі основні економічні величини:
   - граничні корисності потреб;
   - постійні коефіцієнти виробництва;
   - даний розподіл економічних благ;
   – проведення аналізу не тільки економіки вільної конкуренції, але й різних типів монополізованих ринків, що стало самостійним об’єктом дослідження вчених-економістів тільки в середині ХХ ст.
   З переходом від аналізу економіки в статичному стані до динамічного перед В. Парето постало завдання „визначити зміни законів розподілу”. Для цього вчений:
   – розробив загальну концепцію цінності. „Причина цінності, – писав В. Парето – не гранична корисність, не потреби людей, не праця або зусилля... Вона народжується від зіткнення потреб і перешкод. Мінові цінності товарів суть невідомі рівняння економічної рівноваги і можуть бути визначені лише разом з іншими невідомими проблемами”;
   – ввів поняття „перевага” (замість поняття цінність), яке має не кількісний, а лише порядковий зміст. Це дозволило перейти від прямого підрахунку корисності до її непрямого обліку, вибудовувати блага за порядком, або рангом. В. Парето вважав, що корисність виміряти неможливо, можна лише розташувати переваги уподобань і смаків споживачів у певному порядку. При цьому порівнювались переваги не окремих благ, а лише їх наборів;
   – використав новий інструмент аналізу переваг (преференцій) споживачів. Для характеристики переваг (вибору) між наборами благ В. Парето використав поняття ”криві байдужості”, які вперше запровадив у науковий вжиток англійський економіст Френсіс Ісідоро Еджуорт (1845 – 1926). В.Парето стверджував, що кожна точка на кривий байдужості відповідає певної комбінації наборів двох благ, сумарна корисність яких однакова у всіх точках. При цьому криві байдужості замінюються поверхнями байдужості, перетин яких у тривимірному просторі дає можливість переходу від одних переваг до інших. Це підготувало введення нового розуміння оптимуму;
   – зробив спробу знайти умови остаточного розв’язку моделі загальної економічної рівноваги Л. Вальраса. Зробити це суто математично вченому не вдалося, відповідь була найдена іншими лише десь у середині 50-х років ХХ ст. В. Парето дещо помилково виходив з того, що рівновагу вичерпно характеризують п’ять основних умов. Якщо б ці умови залишались незмінними, рівновага тривала би вічно. Умови рівноваги таки:
   - зважені (за цінами) граничні корисності (переваги) є рівними для всіх товарів;
   - для кожного суб’єкта сума його доходів дорівнює сумі витрат;
   - кількість всіх благ до установлення рівноваги і, після цього однаково;
   - ціни готових товарів рівні витратам виробництва при досконалій конкуренції (і можуть перевищити їх за монополії);
   - запас ресурсів (виробничих благ) є величиною заданою, і використовується повністю.
   – виокремив корисності індивідів (мікрокорисність) і не зводячи до їх суми – корисність суспільства (макрокорисність). В. Парето сформулював поняття суспільної максимальної корисності, відомої як „оптимум Парето”, яка стала основою теорії „нової економіки добробуту”. Оптимум Парето визначається як рівноважний стан економіки, за якого ніхто не можеполіпшити свій добробут (збільшити багатство), не погіршуючи становище хоча б одного із інших учасників розподілу (обміну). Це поняття використовується у якості критерію оптимального, тобто найкращого варіанту розподілу економічних ресурсів та вироблених продуктів, за якого добробут суспільства досягає максимуму. Як тільки економіка досягає цього оптимуму, то в дальшому покращення основних макроекономічних показників стає можливим лише на основі глибоких структурних зрушень.
   Аналізуючи статистичні дані тенденцій таких структурних зрушень в економіці, В. Парето:
   – сформулював закон розподілу доходу, який отримав назву закон Парето. Суть цього закону полягає в тому, „що збільшення багатства суспільства стосовно чисельності населення з необхідністю спричиняє зростання мінімального доходу, або зменшення нерівності доходів, або і те й інше разом”. Дія закону Парето робить непотрібною соціалістичну доктрину К. Маркса, тому що для „підняття рівня мінімального доходу або зменшення розриву в доходах, необхідно забезпечити більш швидке зростання багатства по відношенню до чисельності населення. Таким чином, – підкреслював В. Парето, – проблема покращення умов життя бідних верств населення є перш за все проблемою створення багатства”;
   – стверджував, що створення багатства – це найкращий шлях для розв’язання проблем бідності, інших просто немає. Шлях революційних перетворень, який пропонує марксизм в ім’я установлення вигаданої соціальної справедливості, є неприйнятним. Річ у тім, – писав В. Парето, – що „умова максимуму добробуту пов’язана з відомими величинами коефіцієнтів виробництва. Вона визначає умови перетворення заощаджень в капітали. З метою досягти передачі багатств можна змінити ці величини, але така передача пов’язана з зруйнуванням багатств”;
   – відмітив, що тенденція до спонтанного зменшення відмінностей між доходами багатих і бідних не є філософською химерою і має надійне статистичне обґрунтування. Рано чи пізно в ринковій економіці, стверджував В. Парето, досягається такий значний за розмиром критичний рівень ВВП, починаючи з якого індекс Джині (пропорційний нерівності в розподілі доходів) не збільшується, а зменшується з подальшим зростанням ВВП на душу населення. Сьогодні цей індекс вище в країнах, що розвиваються, а не в розвинених країнах. Результатом дії закону Парето є спонтанне виникнення середнього класу, який складає соціальну базу розвитку сучасної ринкової економіки.
   Роль лозаннської школи в історії розвитку неокласичної економічної теорії дуже вагома. Значний вплив її відчувається і сьогодні, особливо в зв’язку з розвитком методів і моделей оптимізації економічних процесів і систем.

 
< Попередня   Наступна >