§ 1. Поняття та склад земель сільськогосподарського призначення

   Принципове конституційне положення про те, що “земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави” (ст. 14) в першу чергу і найбільш безпосередньо стосується земель сільськогосподарського призначення. Це зумовлено такими факторами:
   а) Україна — велика аграрна держава, яка має найцінніші у світі еталонні ґрунти;
   б) з 60,3 млн. га усіх земель землі сільськогосподарського призначення в Україні становлять майже 70% (41,8 млн га);
   в) вони є базою проведення земельної, а також аграрної реформ;
   г) вони є основним і незамінним засобом виробництва сільськогосподарської продукції, а отже базою продовольчої безпеки держави;
   ґ) вони є загальною умовою та предметом сільськогосподарської праці;
   д) вони підпорядковані принципу раціональності їх використання та охорони.
   Таким чином землі сільськогосподарського призначення є унікальним природним ресурсом, основою економічного розвитку держави та матеріального добробуту народу України.
   Земельний кодекс України землями сільськогосподарського призначення визнає “землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначені для цих цілей” (ст. 22).
   Це визначення поняття земель сільськогосподарського призначення виходить з їх основного цільового призначення — виробництво продукції сільського господарства. А сам термін “землі” правильно вживається як елемент природного середовища, що перебуває в органічному взаємозв'язку з іншими його елементами (водами, лісами, атмосферним повітрям тощо), на відміну від терміна “земля”.
   Земельний кодекс України деталізує поняття земель сільськогосподарського призначення за їх цільовим призначенням і, крім основної мети — виробництва сільськогосподарської продукції, яке здійснюється різними аграрними суб'єктами (фермерськими господарствами, сільськогосподарськими кооперативами, особистими селянськими господарствами тощо), включає до нього також землі, надані для сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності (яку здійснюють відповідні наукові та навчальні заклади), а також ті, на яких розміщена відповідна виробнича інфраструктура (виробничі приміщення, склади, ферми тощо).
   Базовими термінами законодавчого поняття земель сільськогосподарського призначення є землі, “надані” або “призначені” для потреб сільського господарства. Отже, самостійність цієї категорії земель у складі земель України визначається юридичним фактом надання їх у використання у сільському господарстві або призначенням для цих потреб. Головне цільове призначення цих земель — використання для потреб сільськогосподарського виробництва, можливість якого зумовлена природними властивостями цих земель. Тому поняття і характеристика земель сільськогосподарського призначення тісно пов'язані саме з об'єктивними природними факторами.
   Землі сільськогосподарського призначення, як об'єкт земельних правових відносин, істотно відрізняються від майна, як об'єкта цивільних правових відносин. Це, зокрема, пояснюється тим, що землі:
   1) природний об'єкт, не створений працею людини, а, отже, він має не лише економічну, а й екологічну цінність;
   2) землі мають сталий кількісний вимір, їх площі не можуть бути штучно ані збільшені, ані зменшені;
   3) виконують унікальну і незамінну функцію основного засобу виробництва продукції рослинництва і тваринництва;
   4) дають прямий прибуток внаслідок їх використання;
   5) перебувають у постійному тісному взаємозв'язку з іншими природними об'єктами (атмосферним повітрям, водами, надрами, лісами);
   6) не мають балансової грошової вартості, а їх природна та економічна і екологічна цінність визначається за спеціальною методикою;
   7) земельно-правовими засадами та екологічними вимогами пройнято всі угоди щодо цих земель та юридичну відповідальність за земельні правопорушення тощо.
   Продуктивність земель сільськогосподарського призначення (грунтів) значною мірою викликана причинами екологічного змісту, що означає, з одного боку, їх природну зумовленість, а з другого — необхідність забезпечення гармонізації економічних та екологічних властивостей при вирощуванні сільськогосподарської продукції. Так звані агролан-дшафтні системи землеробства покликані забезпечити високу продуктивність ґрунтів і водночас екологічну безпеку. Як зазначає В. І. Андрейцев, ця сфера суспільних відносин безпосередньо пов'язана з використанням земель сільськогосподарського призначення. Отже, сутність цих земель об'єктивно зумовлена їх природною здатністю родючості та необхідністю забезпечувати суспільство екологічно чистою продукцією сільського господарства. Тому слід погодитися з М. В. Шульгою у тому, що “при визначенні поняття земель сільськогосподарського призначення законодавець повинен акцентувати увагу, в першу чергу, на природних властивостях і якості земель як елемента екосистеми”.
   Враховуючи зазначене, назва аналізованої категорії земель могла б бути не “землі сільськогосподарського призначення”, а “сільськогосподарські землі”, тобто такі, які за їх об'єктивними природними властивостями придатні для ведення сільського господарства.
   Склад земель сільськогосподарського призначення зумовлений їх цільовим призначенням.
   Відповідно до ст. 22 ЗК України до цих земель належать: сільськогосподарські угіддя і несільськогосподарські угіддя.
   Угіддя — це структурна складова земель сільськогосподарського призначення, яка відображає й певне господарське використання.
   Найбільш характерною і цінною є перша категорія —сільськогосподарські угіддя. Під ними слід розуміти, в першу чергу, ріллю (орні землі), а також землі під багаторічними насадженнями (садами, виноградниками, посадками хмелю тощо), сіножатями, пасовищами, перелогами.
   Рілля, або орні землі, є найціннішою складовою земель сільськогосподарського призначення. Саме вони характеризуються наявністю ґрунтового покриву, який забезпечує їх унікальну природну властивість родючості, що й забезпечує їм значення основного засобу виробництва зернової продукції, вирощування технічних та інших сільськогосподарських культур. Правовий режим орних земель був глибоко досліджений В. В. Янчуком.
   До несільськогосподарських угідь належать землі під господарськими шляхами і прогонами, полезахисними лісовими смугами та іншими захисними насадженнями (крім тих, які віднесено до лісового фонду), землі під господарськими будівлями і дворами, землі тимчасової консервації тощо.
   Ці землі сільськогосподарського призначення виконують роль просторової бази, території, земельної площі, які використовуються для додаткових (поза рослинництвом та тваринництвом) сільськогосподарських та інших потреб.
   Земельний кодекс України поділяє землі сільськогосподарського призначення лише на дві зазначені категорії. Проте, він дає й інші структурні характеристики цих земель. Зокрема ЗК України 2001 р. вперше виділив “ґрунти земельних ділянок” в окремий і особливий об'єкт охорони (ст. 168). Цим визнається необхідність існування їх посиленого правового режиму.
   Ґрунти — неоціненне еталонне багатство України. У їх складі домінують різного роду чорноземи. Взаємодіючи з іншими компонентами (повітрям, водою, мінеральними та органічними речовинами), ґрунти створюють так звану “зону життя”, яка є наслідком їх природної родючості.
   Стаття 150 ЗК України виділила в окрему групу “особливо цінні землі” та встановила спеціальний порядок їх вилучення. Здебільшого цінність цих земель зумовлена чорноземним складом їх ґрунтів, а також іншими природними факторами є загальне правило — вилучення цих земель для несільськогосподарських потреб не допускається.
   Земельне законодавств України нині широко вживає термін “земельні ділянки”. Він є правомірним, поряд із вживанням ширшого поняття — “землі”.
   На відміну від поняття “ґрунти”, яке притаманне лише землям сільськогосподарського призначення і характеризує якісні показники їх поверхневого родючого шару, поняття “земельні ділянки” вживається і для інших категорій земель і зумовлюється переважно кількісними показниками.