Підручники онлайн
Головна arrow Земельне право arrow Земельне право України (М.В.Шульга та ін.) arrow § 2. Конституція України — системоутворююче джерело земельного права
Партнери

Авторські реферати,
дипломні та курсові роботи

Предмети
Аграрне право
Адміністративне право
Банківське право
Господарське право
Екологічне право
Екологія
Етика та Естетика
Житлове право
Журналістика
Земельне право
Інформаційне право
Історія держави і права
Історія економіки
Історія України
Конкурентне право
Конституційне право
Кримінальне право
Кримінологія
Культурологія
Менеджмент
Міжнародне право
Нотаріат
Ораторське мистецтво
Педагогіка
Податкове право
Політологія
Порівняльне правознавство
Право інтелектуальної власності
Право соціального забезпечення
Психологія
Релігієзнавство
Сімейне право
Соціологія
Судова медицина
Судові та правоохоронні органи
Теорія держави і права
Трудове право
Філософія
Філософія права
Фінансове право
Цивільне право
Цивільний процес
Юридична деонтологія


§ 2. Конституція України — системоутворююче джерело земельного права

§ 2. Конституція України — системоутворююче джерело земельного права

   Першоосновою формування та функціонування національної правової системи є Конституція України — єдиний нормативно-правовий акт найвищої юридичної сили, який виступає фундаментальним джерелом усіх галузей права, у тому числі й земельного. Цей акт, будучи Основним Законом суспільства і держави, регулює найважливіші суспільні відносини, містить норми прямої дії.
   Конституція України як головне системоутворююче джерело всіх галузей національного права, в тому числі й земельного, визначає та закріплює концептуальні засади регулювання земельних відносин. Вони становлять принципові положення Основного Закону, які визначають земельну політику держави на сучасному етапі.
   Усю сукупність конституційних приписів, як присвячені регламентації найважливіших суспільних земельних відносин, зокрема щодо належності, використання та охорони земель, можна поділити на кілька відносно самостійних груп.
   До першої групи належать конституційні положення, які визначають належність земель в Україні. Так, у Конституції України (ст. 13) передбачено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Межі компетенції цих органів визначаються Конституцією України. Здійснення зазначеного права регулюється актами чинного законодавства.
   У той же час у ст. 14 Основного Закону встановлено, що право власності на землю набувається громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Це означає, що в межах кожного адміністративно-територіального утворення земля може перебувати у власності громадян, юридичних осіб і держави. У цьому разі держава як політична організація суспільства виступає самостійним суб'єктом права власності на землю, і об'єктами права власності можуть бути конкретно визначені на місцевості земельні ділянки.
   Стаття 142 Конституції передбачає можливість перебування землі у власності територіальних громад сіл, селищ, міст і районів у містах, тобто у комунальній власності.
   Другу самостійну групу складають конституційні приписи, які присвячені охороні земель. Так, відповідно до ст. 14 Конституції земля проголошена основним національним багатством, яке перебуває під особливою охороною держави. Основний Закон, враховуючи виключно важливе значення землі у всіх сферах життєдіяльності України та її народу, виділяє землю серед інших природних ресурсів і запроваджує принцип її особливої охорони, яку здійснює держава. Ця охорона має на меті забезпечення раціонального використання земель, запобігання необгрунтованому вилученню земель, захисту від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості грунтів, підвищення продуктивності земель лісового фонду, забезпечення особливого режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.
   До третьої групи належать конституційні положення, які забезпечують гарантування та захист прав громадян на землю як одну з найважливіших функцій держави. Право приватної власності на землю відображається в Основному Законі крізь призму прав людини (ст. 17 Загальної декларації прав людини).
   Стаття 41 Конституції передбачає, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права приватної власності, яке на-бувається у порядку, визначеному законом, і є непорушним.
   Реалізуючи конституційні вимоги щодо гарантування та захисту права приватної власності на землю, Земельний кодекс України в розділі V закріплює положення, відповідно до якого держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту права власності на цей об'єкт природи та відтворює конституційну норму, за якою власник не може бути позбавлений права на земельну ділянку, крім випадків, передбачених Кодексом та іншими законами України.
   Самостійну групу утворюють конституційні положення, які визначають основи діяльності та закріплюють компетенцію органів державної влади і місцевого самоврядування та їх посадових осіб у галузі організації використання та охорони земель. Так, основні напрями діяльності Президента України визначені у ст. 102 Конституції України.
   Кабінет Міністрів відповідно до Конституції України (ст. 116) вирішує питання державного управління, в тому числі і забезпечення проведення політики у сфері охорони природи, екологічної безпеки та природокористування.
   У статтях 142—144 Конституції закріплено положення, які визначають компетенцію органів місцевого самоврядування щодо використання та охорони земель.
   Принципове значення має ст. 92 Конституції, яка передбачає, що найважливіші суспільні, у тому числі й земельні відносини, зокрема засади використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, а також відносини екологічної безпеки, повинні регулюватися виключно законами.
   Конституційні вимоги щодо регламентації певних видів суспільних відносин, у тому числі і земельних, тільки на законодавчому рівні можуть бути віднесені до окремої групи.
   Крім названих конституційних положень, Основний Закон містить і чимало інших норм загального характеру, які є основою для правової регламентації суспільних земельних відносин.

 
< Попередня   Наступна >