Методи і принципи релігієзнавства

   Методи і принципи релігієзнавства
   Будь-яка сфера наукового знання передбачає наявність системи шляхів, прийомів, способів вирішення певних пізнавальних проблем, тобто методів. Релігієзнавство не є винятком.
   Методи релігієзнавства
   Як складне, синтезуюче утворення, релігієзнавство послуговується цілою низкою різноманітних методів пізнання: загально- та конкретнонаукових, теоретичних та емпіричних і, звичайно ж, філософських.
   Методи релігієзнавства - шляхи (засоби) вирішення пізнавальних проблем у процесі вивчення релігій і вільнодумства.
   Релігієзнавство використовує здебільшого три філософські методи - діалектичний, феноменологічний та герменевтичний.
   Діалектичний метод. Дає змогу розглядати процеси і явища релігії в динаміці їх становлення і розвитку, у їх взаємозв´язку між собою та з процесами і явищами інших сфер суспільного буття (філософії, політики, моралі, мистецтва тощо). Охоплюючи релігію в усіх її зв´язках і опосередкуваннях, цей метод допомагає виробити найзагальніші поняття і категорії релігієзнавства, відіграючи синтезуючу роль у всій сукупності досліджень релігії. Водночас йому властиві й деякі вади. Діалектика намагається з´ясувати зміст найзагальніших понять, залишаючись у сфері самих понять. Реальна дійсність не завжди береться до уваги, а тому інколи цей метод може призводити до неадекватних їй висновків. Діалектичний метод особливо плідний на завершальному етапі пізнання, коли зміст релігієзнавчих понять уже більш-менш сформовано і залишається показати їх взаємозалежність, взаємоперехід, рух.
   Феноменологічний метод. Порівняно з діалектичним є відносно новим. Він дає змогу проникнути до «чистої суб´єктивності» індивіда. Іншими словами, за допомогою певних засобів вияву сенсів він дає змогу співвідносити мотиви, уявлення, ідеї, мету віруючих. Завдяки цьому вибудовується смисловий зв´язок у їхній поведінці, виявляються формальні структури спілкування, суб´єктивні чинники суспільних відносин.
   Герменевтичний метод. Своїм корінням він сягає ще часів Середньовіччя, зокрема традицій екзегетики (розділу теології, який тлумачить Святе Письмо - Біблію). Метод охоплює систему різноманітних засобів пояснення сакральних текстів, творів отців церкви, релігійних авторів минулого, релігійних процесів і явищ загалом. Послуговуючись цим методом, дослідник порівнює розуміння сакральних першоджерел різними поколіннями з їх авторською інтерпретацією, виявляє зв´язок тексту з певним соціокультурним середовищем. Герменевтичний метод сприяє не простому поясненню, а розумінню, виявленню сутнісних ознак і властивостей релігійних явищ. Важливими інструментами на шляху вивчення розмаїтого світу релігії є також загальнонаукові методи: порівняльно-історичний, типологічний, структурно-функціональний, системний та ін.
   Принципи релігієзнавства
   Засобом організації й спрямування релігієзнавчого пошуку є й система відповідних наукових принципів, найпоширенішими серед яких є принципи об´єктивності, історизму і толерантності.
   Принципи релігієзнавства - основоположні ідеї, що визначають смисл усіх інших понять і суджень у процесі пізнання релігії.
   Принцип об´єктивності. Цей принцип, як основна методологічна засада будь-якого наукового знання, є відправним. Його сутність виражає вимога розглядати релігійний феномен таким, яким він є сам по собі, без будь-яких суб´єктивних інтерпретацій, емоційно-упереджених установок. Відповідно до цього принципу певний об´єкт має аналізуватися з урахуванням його внутрішньої необхідності, як незалежна цілісна система. Не меншу роль відіграє і вимога науково обґрунтованого викладу, опертя на всебічно перевірені факти. У релігієзнавстві принцип об´єктивності доповнюється принципом позаконфесійності, що орієнтує дослідника на уникнення конфесійної заангажованості при дослідженні релігійних явищ і процесів. Адже часто оглядання на конфесійний інтерес змушує ігнорувати об´єктивні закономірності й тенденції розвитку релігійних феноменів.
   Принцип історизму. Вимагає, щоб об´єкт релігієзнавчого пошуку сприймався не як щось усталене й незмінне, а як те, що повсякчас змінюється, розвивається. Звідси вимога системності в його дослідженні: від з´ясування причин, умов, особливостей появи, етапів функціонування та їх взаємозв´язку і механізму змін до аналізу нинішнього стану об´єкта вивчення й передбачення, прогнозування майбутніх змін, тенденцій розвитку. Тобто принцип історизму вимагає вивчати релігійний об´єкт у розвитку, з урахуванням конкретних просторово-часових координат.
   Принцип толерантності. Передбачає діалог релігійного й нерелігійного світогляду. Обидва типи світогляду мають низку спільних ознак, елементів (початкові інтегральні уявлення, поняття), ідей, що утворюють структуру, «будівлю» світоусвідомлення й світовідчуття; вони містять загальнолюдські елементи - об´єктивно - істинні знання, моральні уявлення, що виражають необхідні умови суспільного буття, загальнозначимі духовні цінності. Згідно з цим принципом релігія має аналізуватися як загальнолюдське явище, що втілює в собі прагнення і волю людини незалежно від її соціального стану, національної належності і яке притаманне різним сферам суспільного життя.
   Принцип толерантності тісно пов´язаний із проблемою свободи совісті, ненасильствому,справах віри. Тому зміст релігієзнавства неодмінно спійвідноситься з вимогами державних правових документів про свободу совісті, зокрема Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 p., який гарантує громадянам право на свободу совіст відповідно до Конституції України; Декларації про державний суверенітет України (1991).
   Беруться до уваги норми міжнародного права, втілені в міжнародних правових документах:
   - Загальній декларації прав людини (прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 p.);
   - Європейській конвенції з прав людини (Міжнародному пакті про громадянські і політичні права), прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 p.;
   - Паризькій хартії для нової Європи (підписаній керівниками 32 держав Європи, США і Канади 21 листопада 1990 р.);
   - Декларації про права осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин (прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 18 грудня 1992 p.);
   - Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії чи переконань (проголошеній Генеральною Асамблеєю ООН 25 листопада 1981 р.) та ін.
   Резюме
   Релігієзнавчі знання, вичленовуючись із філософії, етики, естетики, набувають самостійного статусу в XIX ст.
   Основним предметом релігієзнавства є природа, структурні компоненти, закономірності розвитку релігії, своєрідність її вияву та механізм дії як на індивідуальному, так і суспільному рівнях буття в різні історичні епохи. Тобто релігієзнавство зорієнтоване на розуміння феномена релігії.
   Релігія, в тлумаченні сучасного релігієзнавства, утверджує в людині людське.
   Структуру релігієзнавства формують філософія релігії, історія релігії, соціологія релігії, психологія релігії, феноменологія релігії, географія релігії тощо.
   Категорії релігієзнавства, функціонуючи в єдиній системі, охоплюють цілісне відношення «людина - релігія - світ»
   Релігієзнавство послуговується різноманітними методами пізнання - діалектичним, феноменологічним, герменевтичним — та системою основоположних принципів, серед яких домінують принципи об´єктивності, історизму й толерантності.